За 2011 рік

УЗАГАЛЬНЕННЯ

практики розгляду Судацьким міським судом Автономної Республіки Крим

цивільних справ про захист права власності та інших речових прав за період 2011 року

16 березня 2012 року м. Судак

Згідно до завдання Апеляційного суду Автономної Республіки Крим № 3.8 від 29 лютого 2012 року у Судацькому міському суді Автономної Республіки Крим проведено узагальнення судової практики щодо розгляду цивільних справ про захист права власності та інших речових прав за період 2011 року.

Основними джерелами отримання інформації, що використовувались у процесі узагальнення судової практики із вказаної категорії справ стали:

· картки первинного обліку;

· обліково-реєстраційні журнали;

· звіти відповідної форми;

· дані КП «Документообіг загальних судів»;

· матеріали судової практики.

Діяльність Судацького міського суду Автономної Республіки Крим у 2011 році при розгляді цивільних справ про захист права власності та інших речових прав здійснювалася відповідно до конституційних засад судочинства і була спрямована на забезпечення захисту прав громадян, інтересів суспільства і держави та підвищення ефективності функціонування незалежного і неупередженого суду.

Введення.

Захист права власності та інших речових прав — це сукупність передбачених цивільним законодавством засобів, що застосовують у зв'язку із вчиненим щодо права власності та інших речових прав правопорушенням та спрямованих на відновлення чи захист майнових інтересів володільця цих прав.

Визначено такі цивільно-правові способи захисту речових прав:

• речово-правові — ті, що спрямовані на захист речових прав та не пов'язані із якимись конкретними зобов'язаннями, а спрямовані на відновлення належних особі речових прав, або ж усунення перешкод чи сумнівів у використанні цих прав (віндикаційний позов, негаторний позов, позов про визнання права власності, вимога про виключення майна з-під арешту (вилучення майна з опису), визнання недійсним правового акта, що порушує право власності тощо).

• зобов'язально-правові — ті, що є певними видами зобов'язань та спрямовані, переважно, не на безпосереднє, а на побічне відновлення речового права, внаслідок виконання певного зобов'язання.

Під віндикаційним позовом слід розуміти вимогу неволодіючого власника чи особи, яка володіла цим майном на законних підставах (титульний володілець), до фактичного володільця про повернення утримуваного ним майна в натурі.

Право на віндикацію належить власникові або титульному володільцеві, який втратив фактичне володіння річчю. Як відповідач виступатиме особа, яка фактично без належних підстав утримує майно. Предметом віндикації є вимога про повернення майна з незаконного володіння.

Підставою віндикаційного позову є обставини, які підтверджують правомірність вимог позивача про повернення йому майна з незаконного чужого володіння. До умов пред'явлення віндикаційного позову належать такі:

1) власник чи титульний володілець не повинен мати можливості здійснювати фактичне володіння над річчю;

2) майно, яке хоче повернути колишній власник чи титульний володілець, збереглося в натурі та перебувало в фактичному володінні іншої особи;

3) майно, яке підлягає віндикації, має бути індивідуально-визначеним;

4) віндикаційний позов має не договірний характер та спрямований на захист речових прав.

Для правових наслідків віндикаційного позову істотне значення має той факт, на якому титулі здійснює незаконне володіння річчю фактичний утримувач: добросовісно чи недобросовісно.

За добросовісного володіння власник або титульний володілець має право витребувати майно лише у разі, якщо: 1) його було загублено власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) його було викрадено у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) воно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. Якщо ж він придбав це майно безоплатно, то воно передається власнику чи титульному володільцю у будь-яких випадках. Причому гроші та цінні папери на пред'явника не може бути витребувано від добросовісного володільця.

Добросовісний володілець має право залишити собі здійснені ним поліпшення майна, якщо їх можна відокремити від майна без завдання йому шкоди. Якщо поліпшення не можна відокремити від майна, добросовісний володілець має право на відшкодування здійснених витрат у сумі, на яку збільшилася його вартість. За недобросовісного володіння фактичний володілець, який без належних на те підстав утримував майно зобов'язаний передати власникові всі доходи від майна, які він одержав або міг одержати за весь час володіння ним.

Негаторний позов — це вимога власника чи титульного володільця, до третіх осіб, про усунення перешкод у здійсненні повноважень з користування та розпорядження. Негаторний позов можливий лише у разі, якщо власник чи титульний володілець і третя особа не перебувають у зобов'язальних відносинах щодо спірної речі, а також якщо здійснене правопорушення не призвело до припинення суб'єктивного права власності чи іншого речового права.

Як позивач у негаторному позові може виступати лише власник чи титульний володілець. Натомість відповідачем може бути третя особа, яка своїми протиправними діями створює перешкоди, що заважають нормальному здійсненню права власності чи іншого речового права.

Предметом негаторного позову є вимога позивача про усунення порушень, що не пов'язані із залишенням володіння, а спрямовані на перешкоджання у здійсненні користування чи розпорядження. Підставою негаторного позову є обставини, якими зумовлено право позивача на користування та розпорядження майном, а також підтверджується те, що поведінка третьої особи створює перешкоди для здійснення цих повноважень. Причому неправомірність діянь відповідача презюмується.

Позов про визнання права власності чи іншого речового права — це позадоговірна вимога власника майна чи титульного володільця про визнання перед третіми особами факту належності позивачу права власності чи іншого речового права на оспорювань майно, що не поєднано з конкретною вимогою про повернення майна чи усунення інших перешкод, які не пов'язані із залишенням права володіння.

Позивачем за цим договором є власник чи титульний володілець індивідуально-визначеного майна, права на яке оспорює або не визнає інша особа, а також у разі втрати нею документа, який засвідчує її право власності. Відповідачем за цим позовом буде третя особа, яка заявляє свої права, або та, що не заявляє свої права, проте не визнає за власником чи титульним володільцем цих прав.

Предметом позову про визнання права власності чи іншого речового права є констатація факту належності позивачеві певного речового права на майно. Підставою позову є обставини, які підтверджують наявність у позивача відповідного речового права на річ.

Близьким до позову про визнання права власності чи іншого речового права є вимога про звільнення майна з-під арешту (про вилучення майна з опису). Вказані дії розглядають як форму забезпечення цивільного позову. Проте вони можуть суттєво обмежити правовий режим майна, що унеможливить повноцінну реалізацію відповідного речового права не тільки щодо його власника чи титульного володільця, а також і щодо інших осіб, які мають право оспорювати це обмеження. Тому цю вимогу пред'являють до органів, що вчинили таке обмеження.

Визнання недійсним правового акта, що порушує право власності, дозволяє власникові чи титульному володільцеві майна звернутися до суду з вимогою про визнання незаконним та скасувати правовий акт органу державної влади, органу влади АРК або органу місцевого самоврядування, який не відповідає законові та порушує права власника. Власник чи титульний володілець майна, права якого порушено внаслідок видання правового акта, має право вимагати відновлення того становища, що існувало до видання цього акта, а якщо це неможливо, то — відшкодування майнової та моральної шкоди.

Статистичні дані

Згідно статистичних даних у 2011 році в провадженні Судацького міського суду Автономної Республіки Крим перебувало 100 цивільних справ по спорам про захист права власності та інших речових прав, а саме:

- 100 справ перебувало в проваджені суду у звітному періоді;

- 69 справ усього розглянуто в період 2011 року, у тому числі:

- 4 справи із закриттям провадження у справі;

- 19 справ із залишенням заяви без розгляду;

- 46 справ із ухваленням рішення, із них:

- 10 справ із ухвалення заочного рішення;

- 29 справ із задоволенням позову;

- 31 справа залишок на кінець звітного періоду.

Таблиця щодо розгляду судом цивільних справ захист права власності

та інших речових прав за період 2011 року

№ з/п	Категорії справ		Перебувало в провадженні	Розглянуто справ						Залишок
				усього	у тому числі
					із ухваленням рішення	із них		із закриттям провадження у справі	із залишенням заяви без розгляду
						заочного	із задоволенням позову
						заочного	із задоволенням позову				1	2	3	4	5	6	7	8
1	Спори про право власності та інші речові права		100	69	46	10	29	4	19	31
3	у тому числі	про комунальну власність	2	2	2	0	1	0	0	0
4	у тому числі	про приватну власність	96	65	42	10	27	4	19	31
6	спори про припинення права власності на земельну ділянку		2	2	2	0	1	0	0	0

Аналітичні дані.

Захист і охорона власності є однією з найголовніших функцій держави. Принцип охорони власності закріплений в Україні конституційно. Держава забезпечує захист прав усіх суб’єктів права власності (ст. 13 Конституції України). Кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, і ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності (ст. 41 Конституції України).

Ці та інші положення Основного Закону щодо охорони права власності знайшли свій розвиток і втілення в різних галузях українського законодавства: кримінальному, адміністративному, земельному, фінансовому, цивільному праві. Серед галузей права, які захищають право власності, особливу роль відіграють норми цивільного права, саме вони забезпечують правове регулювання і охорону відносин власності в тих випадках, коли правомочності власника не порушуються. Саме норми цивільного права визначають правовий режим окремих видів майна, порядок володіння, користування та розпорядження різними видами об’єктів власності.

Охорона відносин власності у випадку порушення права власності конкретного суб’єкта полягає у захисті порушеного права.

Захист права власності - це сукупність передбачених законом цивільно-правових засобів, які, по-перше, гарантують нормальне господарське використання майна (тобто вони забезпечують захист відносин власності в їх непорушеному стані), а, по-друге, застосовуються для поновлення порушених правовідносин власності, для усунення перешкод, що заважають їх нормальному функціонуванню, для відшкодування збитків, які заподіяні власнику.

Мета захисту права власності полягає, перш за все, в покаранні порушника за вчинене протиправне діяння (жодне визначене законом порушення не повинно залишитися безкарним). Головна мета цивільно-правового захисту - відновлення порушеного права, попереднього майнового стану особи, права якої були порушені.

Захист права власності здійснюється в позовному порядку судовим органом, перелік основних способів захисту цивільних прав зазначається в Цивільному кодексі України.

Судовий захист права власності здійснюється шляхом розгляду справ за такими позовами:

1) про визнання права власності на майно;

2) про витребування майна з чужого незаконного володіння чи відшкодування його вартості;

3) про поділ спільного майна або виділ з нього частки;

4) про визначення порядку володіння, користування та розпорядження майном, що є спільною власністю;

5) про визнання недійсними правочинів про відчуження майна;

6) про визнання незаконними актів державних органів, органів місцевого самоврядування про неправомірне втручання у здійснення власником правомочностей щодо володіння, користування та розпорядження майном;

7) про переведення прав та обов’язків покупця за договором купівлі-продажу, укладеним учасником спільної часткової власності щодо своєї частки з порушенням права іншого учасника даної спільної власності на переважне право купівлі;

8) про передачу в приватну власність майна, яке за законом підлягає відчуженню;

9) про визнання недійсними правочинів про відчуження квартир з громадського житлового фонду з порушенням, наприклад, права наймача на придбання цього приміщення у власність або переведення на нього прав та обов’язків набувача за цим договором;

10) про відшкодування шкоди, заподіяної майну, або збитків, завданих особі порушенням її права власника (включаючи і не одержані доходи);

11) про виключення майна з опису тощо.

Залежно від характеру посягання на права власника і змісту захисту, який надається власнику, юридичною наукою традиційно виділяються речово-правові та зобов’язально-правові засоби захисту права власності.

Речові засоби захисту права власності та інших речових прав, що покликані захищати ці права від безпосереднього неправомірного впливу будь-яких осіб, закріплені в розділі VIII Закону України «Про власність».

До речово-правових позовів відносяться:

- вимоги не володіючого власника до незаконного володільця про витребування майна (віндикаційний позов);

- вимоги власника щодо усунення порушень права власності, які не пов’язані з володінням (негаторний позов);

- вимоги власника про визнання права власності.

Зобов’язально-правові позовибазуються, як правило, на договорах, але можуть ґрунтуватися і на не договірних зобов’язаннях.

До зобов’язально-правових позовів відносяться позови про:

- відшкодування збитків, які настали внаслідок невиконання чи неналежного виконання договору;

- повернення речей, які були надані у володіння (за договором схову, застави, перевезення);

- про визнання правочинів недійсними;

- про захист права власності в деліктних зобов’язаннях;

- про повернення безпідставно набутого чи збереженого майна та інш.

Окрім наведеної класифікації в науці цивільного права пропонується і інший поділ засобів захисту права власності:

1) основні речово-правові способи захисту, до яких належить віндикаційний та негаторний позов;

2) допоміжні речово-правові способи захисту (позов про визнання права власності і позов про виключення майна з опису);

3) зобов’язально-правові способи;

4) спеціальні способи захисту (позови про визнання правочину недійсним; позови про захист прав співвласника у випадку виділу, поділу та продажу спільного майна та інші).

Положення про захист права власності поширюється не тільки на власника, а й на осіб, які хоч і не є власниками, але володіють майном на праві оперативного управління, повного господарського відання чи на іншій підставі, передбаченій законом чи договором (застава, оренда, схов).

Чинне законодавство захищає також право на володіння майном управомоченою особою - комісійним магазином, підрядником, перевізником. Володіння кожного зі згаданих вище законних володільців має свої особливості та захищається відповідно до юридичної природи того права, в силу якого кожна з цих осіб володає річчю.

В одних випадках володіння захищається у зв’язку з користуванням річчю, наприклад стосовно наймачів, а в інших воно охороняється як «голе» володіння, оскільки володільці цієї категорії не мають права користуватися майном, вони управомочені лише на володіння річчю (заставодержатель).

Відповідно до ст. 396 ЦК особа, яка має речове право на чуже майно, має право на захист цього права, у тому числі і від власника майна.

Приклади судової практики

Прикладом з розглянутих справ зазначеної категорії є справа (головуючий по справі суддя Сич М.Ю.) за позовом X до Державного підприємства “Судак”, A, S, третя особа – Судацьке бюро приватизації, про визнання наказу про передачу у власність квартири неправомірним, анулювання свідоцтва про право власності на житло.

Позивач звернувся до суду з позовом про визнання наказу радгосп-заводу “Судак”№152 від 23.11.1994 року про передачу у власність кімнати № 2 та вбудованої шафи № 9 у квартирі №00 по вул. N, 00-а в м. Судаку неправомірним та анулювання свідоцтва про право власності на житло, виданого 25.11.1994 року на підставі вказаного наказу на ім'я відповідачів.

Позовні вимоги були мотивовані тим, що під час видання розпоряджання про приватизацію квартири були порушені вимоги Закону України “Про приватизацію державного житлового фонду ”, оскільки спірна квартира була передана в оперативне управління ПМК-44, а розпоряджання про приватизацію квартири і свідоцтво про право власності на житло A, S, D в рівних частках було видано радгосп-заводом “Судак”, який не міг бути органом приватизації. Позивач також вважав, що спірна квартира повинна була належати йому, оскільки відповідачі отримали інше житло від ПМК-44.

Просив поновити йому строк для звернення до суду з вказаним позовом, вважаючи що він пропущений з поважних причин, оскільки дізнався про порушення свого права лише 12.10.2006 року з моменту подачі A, S позову до нього, а також посилався на те, що в 2007 році звернувся з адміністративним позовом щодо визнання наказу про передачу у власність квартири неправомірним, анулювання свідоцтва про право власності на житло. Проте, згідно ухвали Вищого адміністративного суду України від 20.04.2011 року, за вказаним позовом провадження у справі закрито та роз’яснено позивачеві, що розгляд такої справи віднесено до юрисдикції місцевого загального суду.

Заслухавши сторін, дослідивши матеріали справи та оцінивши надані докази, суд вважав, що позов був необґрунтованим та таким, що не підлягав задоволенню з наступних підстав.

Судом було встановлено, що спірний 00-квартирний будинок по вул. N, 00-а в м. Судаку був відбудований радгосп-заводом “Судак”, введений до експлуатації у 1984 році, право власності на який в цілому було зареєстровано в БТІ за радгосп-заводом “Судак” рішенням виконкому Судацької міської ради від 22.07.1986 року.

16 квартир зазначеного будинку, в тому числі квартира № 00 по вул. N, 00-а в м.Судаку про яку йшов спір, були визнані службовими на підставі рішення виконкому Судацької міської ради № 56 від 03.02.1984 року, як житло, належне радгоспам. Рішенням виконкому № 13 від 19.01.1984 року було надано тимчасове право використовувати квартиру № 00 по вул. N, 00-а в м. Судаку для проживання відряджених робітників та спеціалістів. На підставі зазначеного рішення виконкому, ПМК-19 тресту “Кримрадгоспвінбуд”12.01.1984 року був виданий X ордер №2 на право вселення разом із сім'єю у 2 кімнати квартири № 00 вул. N, 00-а в м. Судаку загальною площею 27 кв.м.

Надалі ПМК-19 було реформовано у ПМК-44 треста “Агробуд-2”, яка 13.08.1987 року видала ордер № 32 на право вселення A у кімнату площею 12, 4 кв.м. квартири № вул. N, 00-а в м. Судаку. X з сім’єю і A з членами своєї родини були зареєстровані по вказаній адресі на час прийняття Закону України “Про приватизацію державного житлового фонду ”.

Постановою Кабінету Міністрів України № 391 від 11.07.1992 року житло у будинках радгоспів було виключено з числа службового житла, на підставі чого за зверненням A радгосп-заводом “Судак” був виданий наказ № 152 від 23.11.1994 року про передачу її у приватну власність, S та D кімнати № 2 і вбудованої шафи № 9 у квартирі № 00 вул.N, 00-а в м. Судаку.

Згідно ст. 1 Закону України “Про приватизацію державного житлового фонду” приватизація державного житлового фонду - це відчуження квартир (будинків), квартир у гуртожитках, призначених для проживання сімей та одиноких осіб (далі - жилої площі у гуртожитках) (з урахуванням положення частини другої статті 2 цього Закону), кімнат у квартирах та одноквартирних будинках, де мешкають два і більше наймачів, та належних до них господарських споруд і приміщень (підвалів, сараїв і т. ін.) державного житлового фонду на користь громадян України.

Приписами ст. 8 Закону України “Про приватизацію державного житлового фонду” передбачено, що приватизація здійснюється уповноваженими на це органами, створеними органами місцевого самоврядування, а також державними підприємствами організаціями, установами, в повному господарському віданні або оперативному управлінні яких знаходиться державний житловий фонд.

За таких обставин, суд дійшов висновку, що розпорядження про приватизацію квартири, яка розташована, була здійснена на підставі наведених норм Закону, оскільки рішення про приватизацію житла, яке займала X та члени її родини, було прийняте відповідним на це органом, а саме радгосп-заводом “Судак”, оскільки зазначений житловий будинок був зареєстрований за ним в органах БТІ.

Доказів про те, що спірна квартира знаходилась у повному господарському віданні ПМК-44 треста “Агробуд-2”матеріали справи не містили, ВАТ “Судацький Агробуд”, який був правонаступником ПМК-19, ПМК-44, вказаних доводів X не підтверджував.

Крім того, суд не міг не враховувати, що X пропустив строк звернення до суду, встановлений діючим законодавством.

Так, з матеріалів справи та пояснень X під час розгляду справи вбачалося, що йому було з 1998 року відомо про те, що A приватизувала житлову площу у комунальній квартирі № 0 вул. N, 00-а в м. Судаку, яку вона займала, а також про те, що свідоцтво про право власності на житло було видано їй радгосп-заводом “Судак”, однак з позовом про визнання неправомірними дій радгосп-заводу “Судак” з проведення приватизації житла він до серпня 2007 року не звертався.

Не можна було також не враховувати, що A отримала від ПМК-44 інше житло, оскільки з матеріалів справи вбачалося, що квартира № 0 вул. N, -а в м. Судаку була отримана відповідачкою на підставі договору № 1 від 22.05.1990 року про часткову участь у будівництві житла, і повністю сплатила кошти за вказану квартиру. Таким чином, зазначена квартира отримана нею з інших підстав, а не на підставі Закону України “Про приватизацію державного житлового фонду ”.

На підставі викладеного, рішенням суду в задоволенні позову було відмовлено повністю.

Також прикладом з розглянутих справ зазначеної категорії є справа (головуючий по справі суддя Морозова Л.М.) за позовом Прокурора м. Судака АР Крим в інтересах Судацької міської ради до X, виконавчого комітету Судацької міської ради про визнання недійсним свідоцтва на право власності, визнання права власності за Судацькою міською радою на будівлю гуртожитку, та визнання недійсним рішення викового комітету Судацької міської ради.

Позовні вимоги були мотивовані тим, що перевіркою прокуратури м. Судака АР Крим було встановлено: рішенням Судацької міської ради №410 від 05.08.2003 року домоволодінням, включеним до складу торговельної бази, розташованої по вул. N,00 м. Судака надано юридичну адресу та вирішено видати свідоцтво на право власності на X, згідно свідоцтва передано у власність будівлю гуртожитку. Яка перебувала у комунальній власності, чим порушені права мешканців гуртожитку і територіальної громади.

Судом було встановлено, що рішенням виконавчого комітету Судацької міської ради від 05.08.2003 року домоволодінням, які належали X присвоєно адресу № 00б, №00в, №00г по вул. N у м. Судак та видано свідоцтво на право власності на будівлю складу реконструйованого з верандою літер, відкритою верандою в цілому.

22.07.1980 року рішенням виконавчого комітету Судацької міської ради №266 було дано дозвіл на використання 2-го поверху реконструйованого приміщення по вул. N,00, площею 400 м. кв. під гуртожиток. Але юридично ця площа приміщення не була зареєстрована ,як гуртожиток і не набула статуту гуртожитку, що підтвердила у суді представник третьої особи Судацького БРТІ. Позивачі суду не надали доказів, які б підтвердили статут гуртожитку

у будівлі за №00 по вул. N, м. Судак .

Тому посилання позивача на те, що виконавчий комітет в порушення діючого закону, гуртожиток передав у власність Xбуло безпідставним.

На використання під гуртожиток було надано дозвіл на 400 м. кв. у 1980 році, тобто після цього сплинуло 23 роки, матеріали справи містили ксерокопію листа прокурора м. Судака АР Крим від 22.06.2004 року за № 522 на ім’я громадянки Z, на зворотній стороні, якого було посилання на рішення Судацької міської ради № 410 від 05.08.2003 року, згідно якого Xбуло видано свідоцтво на право власності на домоволодіння, розташоване по вул. N,00 м. Судака, що спростовувало ствердження прокурора, позивача у справі, про те, що відомо прокуратурі стало про існування цього рішення на при кінці 2007 року.

В зв’язку с чим суд дійшов висновку, що поважних причин для поновлення строку позовної давності на разі суд не мав.

Посилання позивача на п.4, ч.1, ст.268 ЦК України, згідно, якої позовна давність не поширюється на вимогу власника або іншої особи про визнання незаконним правового акту органу державної влади АР Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено його право власності або інше речове право. В даному випадку було неспроможним, оскільки позивачем перед судом ставилася вимога про визнання за ним права власності на спірне майно, але відомостей про те, що це майно належало позивачу - Судацькій міській раді на праві власності матеріали справи не містили.

При таких обставинах, рішенням суду в задоволенні позову відмовлено у повному обсязі.

Також прикладом з розглянутих справ зазначеної категорії є справа (головуючий по справі суддя Сич М.Ю.) за позовом Z до X, третя особа - обслуговуючий кооператив “Гаражно-будівельний кооператив любителів водно-моторного спорту та рибної ловлі “Алчак”, про витребування майна з чужого незаконного володіння,

Zзвернулася до суду з позовом доX про витребування майна з чужого незаконного володіння, зокрема, просила зобов’язати відповідача повернути належне їй майно, яке знаходилося в обслуговуючому кооперативі “Гаражно-будівельний кооператив любителів водно-моторного спорту та рибної ловлі “Алчак”: гараж для зберігання катеру, лебідку та візок для підйому та спуску катеру, прогулянковий катер “A000” бортовий № УКЖ 0000 К.

Позовні вимоги були мотивовані тим, що вона була власником вказаного майна, яке знаходилося без відповідних правових підстав у відповідача. Вона неодноразово просила відповідача повернути їй майно але її прохання не було виконане.

Дослідивши матеріали справи, повно та всебічно з’ясувавши обставини справи та перевіривши їх наявними у справі доказами, суд дійшов висновку, що позовні вимоги підлягали частковому задоволенню з наступних підстав.

Відповідно до ч. 1 ст. 11 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

Згідно зі ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов’язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Доказуванню підлягають ті обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виник спір.

Виходячи з ч. 1 ст. 179 ЦПК України, предметом доказування під час судового розгляду є факти, які обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для вирішення справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Згідно з ст. 57 ЦПК України доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Судом було встановлено, що згідно даних інспекції головного державного реєстратора флоту в м. Керч від 07 травня 2010 року за Z 04 квітня 2001 року зареєстровано в Судовій книзі України право власності на судно з бортовим номером УКЖ 0000 К (минулий номер УКФ 0000), 1990 року побудови, типу та призначення - “а 000”, прогулянкове.

Рішенням Судацького міського суду від 14 липня 2003 року визнано дійсним договір купівлі-продажу катеру “а 000”УКЖ 8191 К, 1990 року випуску, двигун “ГАЗ-53”(1) № 205000 між X та Z

Визнано право власності на прогулянковий катер “а 000”УКЖ 0000 К, 1990 року випуску, двигун “ГАЗ-53”(1) № 205000 за X

Зобов’язано Кримську інспекцію суднохідного нагляду зареєструвати прогулянковий катер “а 000”УКЖ 0000 К, 1990 року випуску, двигун “ГАЗ-53”(1) № 205000 на ім’я X

Рішенням Апеляційного суду Автономної Республіки Крим у м. Феодосії від 10 листопада 2010 року рішення Судацького міського суду від 14 липня 2003 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким у позові X до Z про визнання договору купівлі-продажу дійсним та визнання права власності відмовлено.

Згідно зі ст. 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлено судом.

Виходячи з рішення Апеляційного суду Автономної Республіки Крим у м. Феодосії від 10 листопада 2010 року X відмовлено у задоволенні позовних вимог щодо визнання за ним права власності на спірний катер, тобто незаконність набуття відповідачем права власності на катер встановлена судом.

Згідно з ч. 3 ст. 346 ЦК України підставою припинення права власності є припинення права власності на майно, яке за законом не може належати цій особі.

Приписами ст. 321 ЦК України встановлено, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Однією з головних засад цивільного законодавства, передбачених ст. 3 ЦК України, є неприпустимість позбавлення права власності, крім випадків, встановлених Конституцією України та законом.

Відповідно до ст. 16 ЦК України способом захисту порушених прав та інтересів є, зокрема, визнання права, а ст. 387 цього Кодексу передбачений такий спосіб захисту права власності як витребування свого майна від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

З урахуванням встановлених обставин та приписів закону, який регулює спірні правовідносини, суд дійшов висновку, що Z була протиправно позбавлена права власності на підставі судового рішення, яке було скасовано судом апеляційної інстанції, внаслідок чого катер вибув з володіння власника, поза його волею.

При такому положенні X незаконно на той час володів катером і повинен був повернути його у володіння Z

Згідно п. 2 ч. 3 ст. 1212 ЦК України положення глави 83 “Набуття, збереження майна без достатньої правової підстави” застосовуються також до вимог про витребування майна власником із чужого незаконного володіння.

Згідно з ч. 1 ст.1212 цього Кодексу особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Отже, зі скасуванням рішення Судацького міського суду від 14 липня 2003 року, згідно з яким X визнав за собою право власності на катер, відпала підстава для володіння відповідачем майном, а тому катер підлягав витребуванню із його чужого незаконного володіння.

Вирішуючи позовні вимоги в частині зобов’язання відповідача повернути гараж для зберігання катеру 9м.Х3,5м., сліп довжиною 88 м., лебідку та візок для підйому та спуску катеру, суд не міг не враховувати, що виходячи з принципу диспозитивності, позивачкою не доведено факт неправомірного володіння X вказаним майном, а також доказів набуття позивачкою права власності на нього.

При такому положенні, оцінивши належність, достовірність, кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв’язок доказів в їх сукупності, суд не вбачав підстав для задоволення позовних вимог в цій частині.

Рішенням суду позов задоволений частково, витребувано з чужого незаконного володіння X на користь Z судно (катер) “A000”УКЖ 0000 К, 1990 року випуску, двигун “ГАЗ-53”(1) № 205000.

В задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Також прикладом з розглянутих справ зазначеної категорії є справа (головуючий по справі суддя Морозова Л.М.) за позовом Z до X про усунення перешкод в користуванні власністю на домоволодіння та виселення із жилого приміщення.

Позивач посилався на те, що відповідно до договору купівлі-продажу будинку від 03 серпня 2005 року, вона придбала у X житловий будинок № 00 в кварталі N у м. Судак. На час придбання наведеного будинку, в ньому мешкала і була зареєстрована родичка продавця X, яка обіцяла найближчим часом звільнити куплене нею приміщення і виписатися з нього.

Деякий час, у зв'язку із тим, що вона постійно мешкала у м. Черкасах, позивачка не звертала уваги на те, що X не виконала своєї обіцянки і не звільнила її домоволодіння -власність. На той час будинок був потрібен їй для власних потреб, однак відповідачка не бажала звільнити належну її власність добровільно чим перешкоджала їй користуватися та розпоряджатися нею. За проживання у квартирі відповідачка плату не сплачувала, що свідчило про те, що між ними не укладався договір найму житлового приміщення.

Заслухавши сторін, дослідивши матеріали справи та оцінивши надані докази, суд дійшов висновку, що позов підлягав задоволенню у повному обсязі з наступних підстав.

Судом було встановлено, що позивач Zбув власницею будинку 00, розташованого за адресою м. Судак, квартал N АР Крим, що підтверджувалося копією договору купівлі продажу. Відповідачка Xбула зареєстрована за цією адресою про свідчив запис у домовій книзі та проживала у цьому будинку без юридичних підстав для проживання.

Відповідно до п. 5 Постанови Пленуму Верховного Суду України N 2 від 12.04.1985 року "Про деякі питання,що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України" при розгляді спорів, що не урегульовані житловим законодавством, суд застосовує - норми цивільного законодавства.

З ч.1 ст. 317, ч.1, 2, 7 ст. 319 ЦК України випливає , що право володіти, користуватися та розпоряджатися майном належить власнику, який розпоряджається своїм майном на власний розсуд, в тому числі, вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. Діяльність власника може бути обмежена чи припинена або власник “може бути зобов'язаний допустити до користування майном інших осіб лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Згідно ч.1 ст. 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Відповідно до ст. 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном. Зі змісту вказаної статті слідує, що власник майна може вимагати усунення будь-яких порушень права власності (права володіння, користування та розпорядження), у тому числі, і шляхом виселення.

З огляду на викладене рішенням суду позов задоволений у повному обсязі.

Також прикладом з розглянутих справ зазначеної категорії є справа (головуючий по справі суддя Морозова Л.М.) за позовом Державного підприємства “Вугільна Компанія “Куйбишевська” до X про витребування майна із чужого незаконного володіння та скасування свідоцтва на право власності на нерухоме майно.

Позивач просив суд винести рішення про витребування з незаконного володіння X майна, а саме: комплекс будівель та споруд, що розташовані за адресою: Судакський район, с. N, вул. N, 00а, АР Крим, та передати належному власнику, а також зобов'язати Кримське республіканське підприємство “Бюро реєстрації і технічної інвентаризації м Судака” скасувати реєстрацію права власності X, здійснене на підставі свідоцтва від 10.06.2009р.

Позовні вимоги були мотивовані тим, що постановою Донецького апеляційного господарського суду від 04.10.2010р. по справі № 37/60пн визнано недійсними прилюдні торги проведені 08.06.2009 р. Донецькою філією ПП “Нива - В.Ш.” проведені на підставі заявки Підрозділу примусового виконання рішень першого відділу ДВС Головного управління юстиції у Донецькій області по відчуженню нерухомого майна, шляхом його продажу X, яке належить ДП “Вугільна компанія “Куйбишевська”, а саме комплекс будівель та споруд, що розташовані за адресою: Судакський район, с. N, вул. N, 00а, АР Крим. Судом було встановлено, що угода укладена на прилюдних торгах, проведених 08.06.2009 року за своїм змістом не відповідала законодавству, тому є недійсною згідно до положень ч. І ст.203 ЦК України, та ч. І ст.215 ЦК України. Зазначене рішення суду набрало чинності. Таким чином сторони повернуто у первісний стан.

До моменту реалізації нерухомого майна, воно належало, згідно свідоцтва про право власності, виданого 29.05.2009р. N-ою сільською радою Судакського р-ну, АР Крим САС № 096000, зареєстрованого у реєстрі прав власності на нерухоме майно 29.05.2009 року за № 27415000, ДП “ВК “Куйбишевська”.

Позивачем вживалися заходи щодо прийняття у володіння повернутого у встановленому законом порядку об'єкту, однак відповідач чинив належному власнику перешкоди в його передачі-прийнятті. Тому, до теперішнього часу вищезазначена нерухомість продовжувала знаходиться у володінні та користуванні X, тобто відповідач безпідставно займав спірну нерухомість, та не визнавав право власності позивача.

Позивач вважав дії відповідача, спрямовані на продовження протиправного володіння вищезазначеним майном, такими, що не відповідають вимогам чинного законодавства України з наступних підстав:

Згідно статуту та передавального балансу вищезазначений об'єкт це майно яке є власністю Держави Україна і закріплене на праві господарського відання за Державним підприємством “Вугільна компанія “Куйбишевська”, й тому, на підставі вимог закону, позивач має право витребувати його від набувача, який без відповідної правової підстави володіє ним.

Судом було встановлено, що постанова Вищого господарського суду України від 08 жовтня 2010 року є остаточним рішенням, яке не підлягало оскарженню. Цією постановою визнано торги законними, відповідач Xбув законним власником вказаного у позовній заяві майна, яке просив позивач витребувати із володіння X

Суд не мав підстав для скасувати реєстрації права власності X, яке здійснене на підставі свідоцтва від 10.06.2009 року.

При таких обставинах, рішенням суду відмовлено у задоволенні позову у повному обсязі.

Також прикладом з розглянутих справ зазначеної категорії є справа (головуючий по справі суддя Морозова Л.М.) за позовом X до виконавчого комітету Судацької міської ради, Z про визнання недійсним державного акту на земельну ділянку та визнання неправомірним рішення і його скасування.

X звернувся у суду з позовом в якому просив суд: поновити строк позовної давності для звернення у суд; визнати рішення Судацького виконкому від 11 грудня 1998 року “Про передачу у власність громадянину України Z земельної ділянки площею 0,0666 га для будівництва та обслуговування жилого будинку у м. Судак, вул. N00 - неправомірним та скасувати; визнати недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку зареєстрований в книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю від 11 грудня 1998 року площею 0,0666 га за адресою м. Судак, вул. N 00, виданий на ім'я Z

Позовні вимоги були мотивовані тим, що він був власником 2/5 частки домоволодіння, яка знаходилася за адресою: м Судак, вул. N 00, на підставі свідоцтва про право власності на спадщину за законом від 9 грудня 2004 року. Раніше вищевказана 2/5 частки домоволодіння належали його матері CДругим співвласником 3/5 частки домоволодіння був відповідач Z

Земельна ділянка, яка раніше була в користуванні співвласників домоволодіння по вул. N00 площею 0,094 га, частково була приватизована. Фактично більша частина її передана у власність відповідачу площею 0,0666 га. Відповідно на момент отримання державного акту відповідачем, його мати була власником 2/5 частини домоволодіння, після якої він вступив у спадщину. Фактично земельна ділянка повинна була передаватися співвласникам будинку в загальну сумісну власність. І тому він не міг бути частково переданий іншому співвласникові, оскільки частка земельної ділянки не визначена.

При цьому земельна ділянка могла бути передана відповідно до часток домоволодіння. Тому державний акт виданий на ім'я відповідача повинен бути визнаний недійсним , так як і рішення.

Судом було встановлено, що рішення виконавчого комітету Судацької міської ради від 11.12.1998 року було прийнято на підставі статей 6,17,23,30,67 Земельного кодексу України (1990 року).

Згідно Акту встановлення меж земельної ділянки у натурі від 22.10.1998 року громадянину Z для будівництва та обслуговування житлового будинку за адресою: м. Судак, вул. N, 00 зроблено встановлення меж у натурі земельної ділянки, при цьому ніяких заперечень щодо відводу ділянки від суміжних землекористувачів не було на той час заявлено.

Відповідно плану встановлення меж вказаної земельної ділянки усі суміжні землекористувачі, у тому числі і X, були згодні на поділ земельної ділянки, що підтверджуються особистими підписами. На підставі Акту встановлення меж земельної ділянки у натурі, плану встановлення меж вказаної земельної ділянки, без шкоди для її раціонального використання земельна ділянка була передана у приватну власність громадянину Z

Посилання позивача на ст. 42 Земельного кодексу України (1990 року) були безпідставним. у зв'язку з тим, що вказана стаття регулює порядок використання та розпорядження жилим будинком, господарськими будівлями, спорудами і земельною ділянкою, які вже належать на праві спільної сумісної власності. Тому рішення виконавчого комітету Судацької міської ради від 11.12.1998 року “Про передачу громадянину України Z земельної ділянки для будівництва та обслуговування 3/5 частки житлового будинку і господарських будівель ” було прийнято згідно норм діючого на той час законодавства України і не порушувало права інших суміжних землекористувачів.

Згідно ч.2 ст. 30 Земельного кодексу України (1990 р.) При переході права власності громадян на жилий будинок і господарські будівлі та споруди до кількох власників, а також при переході права власності на частину будинку в разі неможливості поділу земельної ділянки між власниками без шкоди для її раціонального використання земельна ділянка переходить у спільне користування власників цих об'єктів.

Крім того позивач Плетнєв О.О. пропустив строк позовної давності для звернення у суд, передбачений ст.71 ЦК України (1963 року) загальний строк позовної давності встановлено в три роки, відповідно до ст.76 ЦК України (1963 року)… право на позов виникає з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права. До суду позивач звернувся 19 травня 2010 року, причин поважності пропуску цього строку X суду не надав.

При таких обставинах, рішенням суду у задоволені позовувідмовленоу повному обсязі.

Також прикладом з розглянутих справ зазначеної категорії є справа (головуючий по справі суддя Сич М.Ю.) за позовом Z до X, A, S про усунення перешкод у користуванні власністю, відшкодування матеріальної та моральної шкоди, зобов’язання вчинити певні дії.

Z звернулася в травні 2011 року до суду з позовом до Q, S, Кримського республіканського підприємства “Виробниче підприємство водопровідно-каналізаційного господарства м. Судака”, в якому просила зобов’язати відповідачів припинити дії, які порушують її право власності, та усунути перешкоди у користуванні майном шляхом примусового відключення відповідачів від належної їй каналізаційній труби, розташовані по вул. N, 0, кв. 0, м. Судака, а також зобов’язати відповідачів поновити стан каналізаційного колодязя у стан, який існував до порушення права.

Позовні вимоги були мотивовані тим, що Кримське республіканське підприємство “Виробниче підприємство водопровідно-каналізаційного господарства м. Судака” без її згоди видало громадянам, що проживають у квартирах № 0 та № 0 по вул. N, 0 м. Судака, технічні умови на приєднання водопровідних вводів до її водопровідної мережі. Відповідно до вказаних технічних умов відповідачі без її згоди здійснили ввід до її колодязя, технічні характеристики якого не розраховані на такий обсяг водовідведення.

У вересні 2011 року позивачка надала суду заяву, в якій просила залишити вказаний позов в частині вимог щодо Кримського республіканського підприємства “Виробниче підприємство водопровідно-каналізаційного господарства м. Судака”без розгляду, яку ухвалою Судацького міського суду від 08 вересня 2011 року задоволено. Ухвалою Судацького міського суду від 08 вересня 2011 року замінено у справі на належних відповідачів X, A, S.

Позивачка змінювала позовні вимоги, остаточно просила стягнути з жителів квартир № 0 та № 0 по вул. N, 0 м. Судака по 10000 грн. за завдану моральну та матеріальну шкоду, спричинену руйнуванням її каналізаційного колодязя та затопленням відходами, зобов’язати відповідачів негайно поновити стан її каналізаційного колодязя, оскільки згоди на приєднання до водопровідної мережі позивачка не надавала.

Вивчивши матеріали справи, заслухавши пояснення сторін, оцінивши докази, суд дійшов висновку, що позовні вимоги не підлягали задоволенню з наступних підстав.

Судом було встановлено, що Z є співвласником квартири № 0 по вул. N, 0, м. Судак і проживала у вказаній квартирі, відповідно до свідоцтва про право власності на житло, виданого виконавчим комітетом Судацької міської ради від 06 серпня 2002 року.

28 листопада 2002 року видані технічні умови № 28 на проектування та будівництво каналізації на ім’я Y, який був одним із співвласників вказаної квартири.

Відповідачка S. отримала 09 грудня 2005 року технічні умови № 100 на проектування водопостачання та каналізації до належної їй квартири № 0 в буд. 0 по вул. N м. Судака. Відповідачі X, A як співвласники квартири № 0 в буд. 0 по вул. N м. Судака отримали технічні умови № 4 на виконану каналізацію 24 лютого 2011 року. Співвласники квартири № 3 буд. 9 по вул. N в м. Судаку –Z, W, E., R. отримали нові технічні умови № 64 від 08 серпня 2008 року видані на ім’я T.

Видача технічних умов на приєднання до мереж централізованого питного водопостачання та водовідведення здійснювалось Кримським республіканським підприємством “Виробниче підприємство водопровідно-каналізаційного господарства м. Судака” на підставі письмового звернення замовників.

Відповідно до статті 29 Закону України “Про питну воду та питне водопостачання ”, статей 27, 271 Закону України “Про планування і забудову територій ” для приєднання споживача до мереж централізованого водопостачання та водовідведення необхідно отримати дозвіл та технічні умови від підприємства питного водопостачання у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Така ж вимога передбачена пунктом 4.1 Правил користування системами централізованого комунального водопостачання та водовідведення в населених пунктах України, затверджених наказом Міністерства з питань житлово-комунального господарства України від 27.06.2008 N 190, зареєстрованих у Міністерстві юстиції України 07.10.2008 р. за N 936/15627.

Отже, послуга з видачі технічних умов на приєднання до мереж централізованого питного водопостачання та водовідведення, безпосередньо пов'язана з діяльністю щодо централізованого водопостачання та водовідведення.

Відповідно до Порядку надання вихідних даних для проектування об'єктів містобудування, затвердженого постановою Кабінету міністрів України від 20.05.2009 р. N 489, за видачу технічних умов на приєднання до мереж централізованого питного водопостачання та водовідведення замовникам, які хочуть підключитись до мереж водопостачання та водовідведення, передбачена відповідна плата і між водопостачальним підприємством та замовником виникають договірні відносини щодо надання платної послуги з видачі технічних умов на приєднання до мереж централізованого питного водопостачання та водовідведення.

Приписами п. 4.3. Правил передбачено, що виробник після отримання від замовника усіх необхідних документів відповідно до Порядку надання архітектурно-планувального завдання та технічних умов щодо інженерного забезпечення об'єкта архітектури і визначення розміру плати за їх видачу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 20.12.99 N 2328, протягом 15-ти днів видає технічні умови на підставі опитувального листа на приєднання об'єкта замовника до систем централізованого водопостачання та водовідведення з урахуванням потужностей споруд, пропускної спроможності мереж, із зазначенням умов для проектування вводу: місця підключення, місця розташування водомірного вузла, умов для влаштування проміжного резервуара і насосів - підвищувачів тиску тощо.

Як встановлено п. 4.4. Правил підключення нових об'єктів до систем централізованого водопостачання та водовідведення виконується за наявності проектів, розроблених і узгоджених згідно з нормами проектування та цими Правилами.

Відповідно до п. 4.8. Правил виробник узгоджує приєднання водопровідних вводів субспоживачів до водопровідних мереж споживачів за умови наявності згоди споживачів.

Перевіривши юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення суд дійшов висновку про те, що сторонам у справі було надано технічні умови на водопостачання та водовідведення із дотриманням вимог чинного законодавства.

Викладені в позові висновки щодо неправомірності видачі технічних умов по водовідведенню від житла відповідачів за відсутності згоди позивачки, спростовувалися матеріалами справи.

Так, як вбачалося з розписки наданої відповідачами у справі Z дозволила приєднання до водопровідної мережі, за що отримала половину коштів, використаних на будівництво каналізації, в розмірі 1500 грн. 01 червня 2006 року та 100 грн. 02 червня 2006 року.

Зважаючи на встановлені обставини справи та положення чинного законодавства, які регулюють спірні правовідносини, суд вважав, що у задоволенні позову в частині зобов’язання відповідачів негайно поновити стан каналізаційного колодязя з підстав неотримання згоди позивачки на приєднання до каналізації, слід було відмовити.

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог в частині відшкодування матеріальної та моральної шкоди суд виходив з наступного.

Відповідно до ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу, способами захисту цивільних прав та інтересів може бути, зокрема, визнання права, визнання правочину недійсним, припинення дії, яка порушує право, зміна правовідношення.

Згідно п. 1 ст. 19 Закону України “Про житлово-комунальні послуги” відносини між учасниками договірних відносин у сфері житлово-комунальних послуг здійснюються виключно на договірних засадах.

Комунальні послуги - результат господарської діяльності, спрямованої на задоволення потреби фізичної чи юридичної особи у забезпеченні холодною та гарячою водою, водовідведенням, газо- та електропостачанням, опаленням, а також вивезення побутових відходів у порядку, встановленому законодавством.

Виконавцем житлово-комунальної послуги щодо водовідведення є Кримське республіканське підприємство “Виробниче підприємство водопровідно-каналізаційного господарства м. Судака”, яке зобов'язано проводити належне технічне обслуговування внутрішньо-будинкових систем водовідведення і зливової каналізації у відповідності до п. 22 умов укладеного договору та вимог ч. 2 ст. 21 Закону України “Про житлово-комунальні послуги”.

Згідно п. 3 ч. 1 ст. 20 Закону у разі неналежного виконання комунальної послуги споживач має право на відшкодування збитків, завданих його майну або /та приміщенню, шкоди заподіяної його життю чи здоров'ю внаслідок неналежного надання або ненадання житлово - комунальних послуг.

При такому положенні доводи позивачки про те, що технічні характеристики спірної каналізаційної мережі не розраховані на обсяг водовідведення, а тому відповідачі як користувачі спільної каналізаційної мережі зобов’язані відшкодувати матеріальну та моральну шкоду завдану руйнуванням каналізаційного колодязя та затопленням помешкання позивачки відходами були необґрунтованими.

Викладене свідчило про те, що з боку відповідачів було відсутнє порушення прав позивачки як споживачів комунальних послуг в розумінні приписів ст. ст. 1166, 1167 ЦК України, а тому підстави для задоволення позовних вимог були відсутні.

При таких обставинах, рішенням суду у задоволені позовувідмовленоу повному обсязі.

Також прикладом з розглянутих справ зазначеної категорії є справа (головуючий по справі суддя Сич М.Ю.) за позовом Z до ЗАТ “Про Кредит Банк”, X, третя особа - відділ Державної виконавчої служби Судацького міського управління юстиції, про виключення майна з акту опису й арешту та визнання права власності.

Позовні вимоги були мотивовані тим, що 11 липня 2011 року державним виконавцем ВДВС Судацького МУЮ при примусовому виконанні виконавчого листа № 2-233/2009, виданого 19 серпня 2009 року Судацьким міським судом, було складено акт опису й арешту майна, яке належало позивачу на праві власності, у зв’язку з чим просив виключити належне йому майно з вказаного акту, зняти з нього арешт та визнати за ним право власності.

Суд, дослідивши матеріали справи, дійшов висновку, що позов підлягав частковому задоволенню, виходячи з наступних підстав.

Судом було встановлено, що заочним рішенням Судацтького міського суду від 30 березня 2009 року стягнуто солідарно з A, S, X на користь ЗАТ “Про Кредит Банк” заборгованість за кредитним договором в розмірі 57915,39 грн., судовий збір –579 грн. та витрати на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи в розмірі 30 грн., а всього –58524,39 грн.

На виконання вказаного судового рішення 11 липня 2011 року державним виконавцем ВДВС Судацького МУЮ при примусовому виконанні виконавчого листа № 2-233/2009, виданого, виданого 19 серпня 2009 року Судацьким міським судом, складено акт опису та накладено арешт на окреме майно, яке належало позивачу Z на праві приватної власності.

Відповідно до вимог ст. 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Статтею 321 ЦК України передбачено, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Разом з тим, як встановлено статтею 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

При цьому, власник майна може пред’явити позов про визнання його прав власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності ( ст. 392 ЦК України).

Згідно зі ст. 59 Закону України “Про виконавче провадження” особа, яка вважає, що майно, на яке накладено арешт, належить їй, може звернутися до суду з позовом про визнання права на майно і про звільнення майна з-під арешту.

В пункті 5 Постанови № 6 від 27.08.1976 року “Про судову практику в справах про виключення майна з опису” ( зі змінами та доповненнями) Пленум Верховного Суду України роз’яснив, що при вирішенні питання про належність описаного майна слід керуватись нормами цивільного та шлюбно-сімейного законодавства, що регулюють право власності і його захист.

За таких обставинах, оскільки судом було встановлено, що частина майна, на яке накладено арешт, були придбані позивачем Z та були його власністю, у зв’язку з чим позов підлягав задоволенню в частині визнання права власності та виключення з-під арешту вказаного майна з вищенаведених підстав.

Суд, оцінивши належність, достовірність, кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв’язок доказів в їх сукупності, вважав, що позов підлягав частковому задоволенню в межах позовних вимог та підстав, на які посилається позивач.

При таких обставинах, рішенням суду позов Zзадоволений частково.

Також прикладом з розглянутих справ зазначеної категорії є справа (головуючий по справі суддя Сич М.Ю.) за позовом Z до X, третя особа – обслуговуючий кооператив “Сокіл-Новий Світ”, про визнання права власності.

Позовні вимоги були мотивовані тим, що між Z та X в осені 2007 року було досягнуто домовленість про реконструкцію гаражу № 11, який знаходився в обслуговуючому кооперативі “Сокіл-Новий Світ”, відповідно до якої відповідач надавав згоду позивачці вступити в члени кооперативу замість нього та отримував компенсацію у вигляді вартості гаражу до початку перебудови.

Протягом 2007-2009 років на земельній ділянці, яка належить обслуговуючому кооперативі “Сокіл-Новий Світ”, позивачкою за власний кошт було виконано реконструкцію існуючого гаражу, шляхом його перебудови, внаслідок чого площа будівлі збільшилася до 101,6 кв.м.

Позивачкою 04 жовтня 2011 року отримано декларацію про готовність об’єкту до експлуатації, відповідно до якої споруда відповідала існуючим санітарним, протипожежним, будівельним нормам та визнана закінченим будівництвом об’єктом, готовим до експлуатації, в зв’язку з цим Z просила визнати за нею право власності на перероблене нерухоме майно та припинити право власності відповідача на гараж до початку перебудови.

Суд, дослідивши матеріали, вивчивши обставини справи, дійшов висновку, що позов обґрунтований та підлягав задоволенню у повному обсязі, виходячи з наступних підстав.

У відповідності до ч. 1 ст. 11 ЦПК України, виходячи із принципу диспозитивності цивільного судочинства, суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

Згідно до ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов’язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків передбачених ст. 61 цього Кодексу.

Судом було встановлено, що між сторонами 20 вересня 2007 року досягнута домовленість про реконструкцію гаражу № 11, який знаходився по вул. Шаляпіна, 00 в смт. Новий Світ м. Судака на території обслуговуючого кооперативу “Сокіл-Новий Світ” та належав X на підставі свідоцтва про право власності, виданого 01 березня 1999 року Новосвітською селищною радою м. Судака.

X надавав згоду Z вступити в члени обслуговуючого кооперативу “Сокіл-Новий Світ”замість нього та отримав компенсацію у вигляді вартості гаражу до початку перебудови, що підтверджувалося відповідною розпискою.

Обслуговуючому кооперативу “Сокіл-Новий Світ” на підставі Державного акту серії КМ № 050979, виданого 30 грудня 2003 року, належала земельна ділянка площею 0,2857 га. з цільовим призначенням гаражно-будівельним використанням. Згідно довідки обслуговуючого кооперативу “Сокіл-Новий-Світ” Zбув членом кооперативу та мала будівлю № 00 в межах кооперативу.

Відповідно до декларації про готовність об’єкта до експлуатації, виданої 04 жовтня 2011 року Інспекцією державного архітектурно-будівельного контролю в Автономній Республіці Крим, за замовником Z визнано гараж літер “А-0”з терасою літер “z”, що знаходиться за адресою: вул. Шаляпіна, 00, гараж № 00, смт. Новий Світ, м. Судак, таким, як закінчений будівництвом об’єкт, готовий до експлуатації.

Положеннями статті 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватись і розпоряджатись своєю власністю. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Приписами статті 316 Цивільного кодексу України встановлено, що правом власності є право особи на річ (майно), яке воно здійснює відповідно з законом на свій розсуд, незалежно від волі інших осіб.

Згідно ст. 317 ЦК України власнику належить право володіння, розпорядження, користування своїм майном.

Згідно ст. 321 ЦК України, право власника є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права або обмежений в його здійсненні.

Відповідно до ст. 332 ЦК України переобладнанням являється використання однієї речі (матеріалів), в результаті чого створюється нова річ.

Згідно ст. 331 ЦК України право власності на знов створене нерухоме майно виникає моменту завершення будівництва. Якщо законом або договором встановлено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його приймання до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державної реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.

Стаття 182 ЦК України визначає, що право власності та інші майнові права на нерухоме майно, обмеження цих прав, їх виникнення, перехід та припинення підлягають державній реєстрації.

Відповідно до ст. 375 ЦК України власник земельної ділянки має право зводити на ній будівлі та споруди, створювати закриті водойми, здійснювати перебудову, а також дозволяти будівництво на своїй ділянці іншим особам.

З огляду на вищеназвані вимоги закону та встановлені у справі обставини, суд дійшов висновку, що Z як член кооперативу з дозволу власників гаражу та земельної ділянки, на якій він розташований, за власні кошти здійснила реконструкцію будівлі, збільшивши її вартість та площу, яку здала в експлуатацію.

Відповідно до ст. 355 ЦК України майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (є спільним майном).

Згідно із п. 2 ст. 356 ЦК України суб'єктами права спільної часткової власності можуть бути фізичні особи, юридичні особи, держава, територіальні громади.

Статтею 346 ЦК України встановлено, що право власності припиняється у разі, зокрема, відчуження власником свого майна або відмови власника від права власності.

З урахуванням встановлених обставин та приписів закону, який регулює спірні правовідносини, суд дійшов висновку, що сторони є співвласниками спірного гаражу, розташованого в обслуговуючому кооперативі “Сокіл-Новий Світ”.

На теперішній час частка Z, як власниці долі гаражу збільшеної внаслідок реконструкції, значно більше ніж частка X, а виділ її у натурі із спільного майна є неможливим, у зв’язку з чим відповідач мав право на одержання грошової або іншої матеріальної компенсації вартості його частки в розумінні приписів ч. 2 ст. 364 ЦК України.

З матеріалів справи вбачалося, що X добровільно отримав від позивачки компенсацію за належну йому частку майна, чим надав згоду на її передачу Z, що сторонами не оспорювалося.

При такому положенні, суд дійшов висновку, що за Z слід було визнати право власності на гараж № 00, що знаходився за адресою: вул. Шаляпіна, 00, смт. Новий Світ, м. Судак, а право власності Бологова В.О. на гараж припинити.

Задовольняючи позовну заяву про визнання права власності на спірний гараж, суд, зокрема, виходить із засад справедливості, добросовісності, виваженості, розумності відповідно до вимог п.п. 5, 6 ч. 1 ст. 3 ЦК України.

При таких обставинах, рішенням суду позов задоволений у повному обсязі.

Висновки.

Проведене узагальнення судової практики щодо розгляду цивільних справ про захист права власності та інших речових прав за період 2011 року свідчить про те, що всіма суддями Судацького міського суду Автономної Республіки Крим здійснюються всі можливі заходи з забезпечення кожному право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, процесуальних гарантій всіх учасників судового процесу, маючи на увазі те, що лише за таких умов можна забезпечити всебічне, повне і об'єктивне дослідження всіх обставин справи, виявлення причин і умов, що сприяли скоєнню злочину, ухваленню законних і обґрунтованих рішень.

Аналіз розглянутих цивільних справ зазначеної категорії, дозволяє зробити висновок про те, що спірні та проблемні питання при розгляді таких справ, виникають в основному при вивченні кожної окремої справи та відповідних їм спірних правовідносин. При цьому дуже важливим є надати вірну оцінку всім доказам, встановленим обставинам та діям учасників процесу, зокрема:

· яким чином відбувається визначення предмета та підстави позову (наприклад, при розгляді справ про визнання права власності на об’єкти самочинного будівництва встановлювати, чи вирішувалося органами місцевого самоврядування це питання. І вже у випадку незгоди забудовника з рішенням цього органу, спір має вирішуватися у порядку адміністративного судочинства);

· які модифікації позову та їх наслідки;

· яким чином визначається процесуальний статус учасників процесу та їх легітимація в процесі (практика розгляду справ про визнання права власності показує, що неодноразовими є випадки розгляду справ за участю іноземного елементу, що викликає поміж інших норм застосування норм міжнародного приватного права);

Роз’яснення цих та інших спірних та проблемних питань, що виникають під час розгляду справ цивільного судочинства, зокрема справ по спорам про захист права власності та інших речових прав, сприятиме подальшому закріпленню законності, підвищенню рівня здійсненні правосуддя, конституційних засад судочинства з ціллю забезпечення захисту прав громадян, інтересів суспільства і держави та підвищення ефективності функціонування незалежного і неупередженого суду.

Заступник голови

Судацького міського суду В.В. Лісовська

вик. Фадєєв Я.В.