За 2011 рік

УЗАГАЛЬНЕННЯ

практики розгляду Судацьким міським судом Автономної Республіки Крим

цивільних справ про поділ майна, що є об’єктом спільної сумісної

та спільної часткової власності за період 2011 року

1 березня 2012 року м. Судак

Згідно до завдання Апеляційного суду Автономної Республіки Крим № 3.8 від 8 лютого 2012 року у Судацькому міському суді Автономної Республіки Крим проведено узагальнення судової практики щодо розгляду цивільних справ про поділ майна, що є об’єктом спільної сумісної та спільної часткової власності за період 2011 року.

Основними джерелами отримання інформації, що використовувались у процесі узагальнення судової практики із вказаної категорії справ стали:

· картки первинного обліку;

· обліково-реєстраційні журнали;

· звіти відповідної форми;

· дані КП «Документообіг загальних судів»;

· матеріали судової практики.

Діяльність Судацького міського суду Автономної Республіки Крим у 2011 році при розгляді цивільних справ про поділ майна, що є об’єктом спільної сумісної та спільної часткової власності здійснювалася відповідно до конституційних засад судочинства і була спрямована на забезпечення захисту прав громадян, інтересів суспільства і держави та підвищення ефективності функціонування незалежного і неупередженого суду.

Введення.

Цивільний кодекс України розрізняє два види спільної власності: часткову і сумісну. Спільна власність вважається частковою, якщо договором або законом не передбачена спільна сумісна власність на майно. У спільній частковій власності кожному її учаснику належить право на визначену частку. Це є підставою називати такий вид спільної власності спільною частковою. Кожному співвласнику належить частка у праві на спільне майно.

Специфіка часткової власності як особливого виду спільної власності така:

• право кожного співвласника не обмежується якоюсь конкретною часткою спільної речі;
• об'єктом цього права є річ;

• права інших співвласників також поширюються на все майно в цілому;

• кожному співвласнику належить визначена частка у праві власності.

Окремим видом спільної власності є спільна сумісна власність, тобто спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності. Для нього, так само як і для права спільної часткової власності, характерна множинність суб’єктів і єдність об’єкта. Тому у праві спільної сумісної власності, як і в праві спільної часткової власності, слід розрізняти зовнішні і внутрішні правовідносини.

Разом з тим право спільної сумісної власності відрізняється від права спільної часткової власності за підставами виникнення, характером внутрішніх правовідносин спільної власності та особливими підставами припинення цього права.

До переваг ЦК України слід віднести закріплення у цивільному законодавстві деяких загальних положень про право спільної сумісної власності, хоча, наприклад, питання щодо виділу частки відсилаються до правил про спільну часткову власність. Суб’єктами права спільної сумісної власності можуть бути фізичні чи юридичні особи, держава, територіальна громада, якщо інше не встановлено законом.

Розпорядження майном, що належить учасникам права спільної сумісної власності, здійснюється за спільною згодою всіх співвласників, яка припускається, незалежно від того, ким з учасників спільної власності вчиняється правочин щодо розпорядження спільним майном. Якщо правочин вимагає нотаріального посвідчення чи державної реєстрації, згода інших співвласників повинна бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена.

Вчинений правочин одним зі співвласників щодо розпорядження спільним майном може бути визнаний судом недійсним на вимогу інших співвласників чи одного з них у випадку відсутності у співвласника, що здійснив правочин, необхідних повноважень, а також якщо порушені умови дійсності правочинів.

Припинення права спільної сумісної власності на окремі об’єкти чи на все майно в цілому можливе внаслідок як спільних підстав для припинення права власності, так і за специфічними підставами припинення спільної власності – поділу і виділу. Оскільки спільна сумісна власність є без частковою, поділ спільного майна, виділ частки з нього здійснюється лише після попереднього визначення частки власників у праві на спільне майно. Якщо інше не встановлено законом чи угодою співвласників, їхні частки, обумовлені при поділі майна, визнаються рівними. За рішенням суду частка співвласника може бути збільшена або зменшена з урахуванням обставин, що мають істотне значення.

У разі поділу майна між співвласниками право спільної сумісної власності на нього припиняється. Порядок поділу права спільної сумісної власності і виділу з неї частки визначається за тими ж принципами, що і в спільній частковій власності. Договір про поділ нерухомого майна укладається в письмовій формі та підлягає нотаріальному посвідченню. До відносин спільної сумісної власності не застосовується правило про переважне право купівлі-продажу частки у праві спільної власності і визначення часток не викликає перетворення спільної сумісної власності в спільну часткову.

Перетворення відбувається лише під час виділу або поділу майна, що є у спільній сумісній власності. Отже, враховуючи вищевикладене, пропонуємо таке визначення спільної сумісної власності: право спільної сумісної власності – це різновид права спільної власності, що належить двом або більше особам одночасно (множинність суб’єктів) на один і той самий об’єкт (єдність об’єкта) без визначення часток кожного з них. Найбільш поширеним видом спільної сумісної власності є спільне майно подружжя.

Статистичні дані

Згідно статистичних даних у 2011 році в провадженні Судацького міського суду Автономної Республіки Крим перебувало 32 цивільні справи по спорам про поділ майна, що є об’єктом спільної сумісної та спільної часткової власності, а саме:

- 32 справи перебувало в проваджені суду у звітному періоді;

- 24 справи розглянуті в період 2011 року, а саме:

- 21 справа із ухваленням рішення, у т.ч.:

- 18 справ із задоволенням позову;

- 8 справ залишок на кінець звітного періоду.

Таблиця щодо розгляду судом цивільних справ по спорам про поділ майна, що є об’єктом спільної сумісної та спільної часткової власності за період 2011 року

Категорії справ	Перебувало в провадженні	Розглянуто	Із ухваленням рішення	у тому числі із задоволенням позову	залишок
Про поділ майна, що є об’єктом спільної сумісної та спільної часткової власності, з них:	32	24	21	18	8
про поділ майна, що є об’єктом спільної сумісної та спільної часткової власності, яке перебуває в іпотеці	0	0	0	0	0
про поділ недобудованого будівництва, яке знаходиться в спільній сумісній та спільній частковій власності	2	1	1	1	1
про поділ зобов’язань подружжя	16	13	6	6	3

Аналітичні дані.

Досить часто буває, що одне й те саме майно може належати на праві власності декільком особам (співвласникам). В цьому разі, виникає право спільної власності як право двох або більше осіб за спільною згодою володіти, користуватися та розпоряджатися належним їм майном, що становить єдине ціле.

Розрізняють такі види права спільної власності: право спільної часткової власності та право спільної сумісної власності.

Право спільної часткової власності — право двох або більше осіб разом за спільною згодою володіти, користуватись та розпоряджатись єдиним майном, що належить їм на праві власності, з виділенням долі кожного з них.

Визначаючи частки у праві спільної часткової власності, слід вважати, що вони є рівними, якщо інше не визначено за домовленістю співвласників або законом. Слід також враховувати і внесок кожного із співвласників у придбання (виготовлення, спорудження) майна.

Особливу роль під час визначення частки в майні відіграє також і покращення спільного майна, які здійснив один із співвласників. Наприклад, якщо співвласник власним коштом та за згодою всіх співвласників здійснив поліпшення спільного майна, які не можна відокремити, то він має право на відповідне збільшення своєї частки у праві спільної часткової власності. Якщо ж ці поліпшення можна відокремити, то вони є власністю того із співвласників, який їх зробив, якщо інше не встановлено домовленістю співвласників.

Здійснення права спільної часткової власності відбувається за згодою співвласників, в тому числі шляхом укладення договору про порядок володіння та користування спільним майном. Причому кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності.

При здійсненні спільної часткової власності співвласники наділені правами та обов'язками щодо спільного майна, так само як при праві особистої власності, однак у відповідній частині. Наприклад, співвласники отримують право на плоди, продукцію та доходи від використання майна відповідно до їх часток. Однак співвласники відповідно до своєї частки зобов'язані здійснювати витрати на утримання спільного майна.

Окремо слід звернути увагу і на розпорядження спільним майном шляхом відчуження чи виділення. Приміром, співвласник має право самостійно відчужити свою частку у праві спільної часткової власності. Однак у разі продажу частки у праві спільної часткової власності співвласник має переважне право перед іншими особами на її купівлю за ціною, оголошеною для продажу, та на інших рівних умовах, крім випадку продажу з публічних торгів. Продавець частки у праві спільної часткової власності зобов'язаний письмово повідомити інших співвласників про намір продати свою частку, вказавши ціну та інші умови, на яких він її продає.

Якщо інші співвласники відмовилися від здійснення переважного права купівлі чи не здійснять цього права щодо нерухомого майна протягом 1 місяця, а щодо рухомого майна — протягом 10 днів від дня отримання ними повідомлення, продавець має право продати свою частку іншій особі. Якщо бажання придбати частку у праві спільної часткової власності виявили кілька співвласників, продавець має право вибору покупця.

Співвласник має також право на виділення йому частки із майна, що є у спільній частковій власності. Причому виділення може провадитись як в натурі, так і за його згодою шляхом грошової компенсації.

Від виділення слід відмежовувати поділ спільного майна, тобто проведений за згодою усіх співвласників розподіл спільного майна в натурі між усіма співвласниками. При поділі, на відміну від виділення, відносини спільної власності припиняються.

Право особи на частку в спільному майні може бути припинено за рішенням суду на підставі позову інших співвласників, якщо:

1) частка є незначною і її не може бути виділено в натурі;

2) річ є неподільною;

3) спільне володіння і користування майном є неможливим;

4) таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім'ї (ст. 365 ЦК).

Право спільної сумісної власності є правом двох або більше осіб разом за спільною згодою володіти, користуватись та розпоряджатись єдиним майном, що належить їм на праві власності, частки якого попередньо не визначено. Право спільної сумісної власності виникає лише у разі, якщо це прямо передбачено в законі.

На сьогодні законодавець відзначає дві підстави виникнення права спільної сумісної власності:

• набуття майна подружжям за час шлюбу;

• набуття майна в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім'ї.

Особливості правового режиму майна подружжя за час шлюбу додатково регулюють ст.ст. 60—74 СК України. Особливості правового режиму майна, набутого в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім'ї, регулює Закон України "Про особисте селянське господарство".

Співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників. У разі вчинення одним із співвласників правочину щодо розпорядження спільним майном вважається, що його вчинено за згодою всіх співвласників.

Виділення майна, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за бажанням співвласника. У разі виділення частки із майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки кожного із співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними, законом або рішенням суду. Причому виділення може провадитись як у натурі, так і, за згодою співвласника, шляхом грошової компенсації.

Поділ майна, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за домовленістю між співвласниками цього майна. У разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом. Окрім цього, за рішенням суду частку співвласника може бути збільшено або зменшено з урахуванням обставин, які мають істотне значення. Наприклад, суд може відійти від рівності часток при поділі майна подружжя та визнати за одним із подружжя право на більшу частку в спільному майні з урахуванням інтересів неповнолітніх осіб, що залишаються на його утриманні (ст. 70 СК). У разі поділу майна між співвласниками право спільної сумісної власності на нього припиняється.

Одними з найважливіших питань, що виникають при застосуванні норм права, що регулюють сімейні відносини, – це питання, пов’язані із майном подружжя, а саме з правом спільної сумісної власності подружжя. Саме тому для правильного вирішення спорів, пов’язаних із майном подружжя, необхідно перед усім визначати обсяг спірного майна, на яке поширюється право спільної власності подружжя та момент виникнення такого права в різних осіб.

Право спільної власності характеризується множинністю суб'єктів та єдністю об'єкта. Іншими словами, даний інститут оформлює відносини з приводу приналежності майна (речі) одночасно кільком суб'єктам відносин власності (співвласникам), якими можуть виступати будь-які суб'єкти права власності - фізичні, юридичні особи, держава, територіальні громади тощо. Закон закріплює існування двох видів права спільної власності: з визначенням часток учасників - спільна часткова і без визначення таких часток - спільна сумісна.

Як це передбачено статтею 60 Сімейного кодексу України, майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Слід відзначити, що норма ч. 2 ст. 60 СК України до об'єктів права спільної сумісної власності подружжя відносить саме речі, а не майно. Такий підхід уявляється звуженим, адже до складу об'єктів права спільної сумісної власності подружжя належать не тільки речі, але й майно в цілому у розумінні ст. 190 ЦК України, відповідно до якої до поняття "майно" можуть включатися як окрема річ, так і їх сукупність, а також майнові права та обов'язки. З цього, зокрема, випливає, що режим спільної сумісної власності визначає як правомочності подружжя щодо розпорядження речами, так і правами, які можуть і не мати речово-правової природи (наприклад, майновими правами інтелектуальної власності). Саме з цих міркувань змінами від 22.12.2006 р. у ч. 1 ст. 61 СК України була утверджена майнова концепція об'єктів права власності подружжя. Згідно даної норми об'єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту.

Частина друга статті 60 Сімейного кодексу України визначає, що кожна річ, набута за час шлюбу, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Винятком є речі індивідуального користування, в тому числі коштовності, які вважаються об'єктом особистої власності кожного з подружжя навіть в тих випадках, коли вони були придбані за рахунок спільних коштів подружжя (ч. 2 ст. 57 СК України).

Стаття 60 СК України, що поширює правовий режим спільної сумісної власності на майно, набуте подружжям за час шлюбу, є продовженням загальної норми ч. 3 ст. 368 ЦК України. Водночас слід звернути увагу на те, що за змістом останньої норми факт реєстрації шлюбу в державних органах РАЦС тягне за собою лише встановлення презумпції виникнення спільної сумісної власності на майно, набуте подружжям під час дії зареєстрованого шлюбу. Дана презумпція може бути спростована законом або договором. Договором, про який йдеться у ч. 3 ст. 368 ЦК України і яким може бути встановлено інший правовий режим на майно подружжя, ніж право спільної сумісної власності, є шлюбний договір (ст. ст. 92 - 103 СК України). Право подружжя визначати правовий режим майна, набутого під час шлюбу, відмінний, ніж режим спільної сумісної власності, визначається ч. 2 ст. 97 СК України.

Таким чином, посилання статті 60 СК України на існування спільної сумісної власності подружжя слід розглядати не як імперативне, а лише як загальне правило, яке може коригуватися як законом, так і договором, укладеним між подружжям. Особливого значення титул спільної власності подружжя набуває під час використання такого майна чоловіком, жінкою, як під час існування зареєстрованого шлюбу, так і після його розірвання, та під час поділу майна.

Але, мабуть, більше спірних питань щодо спільного майна подружжя виникає щодо того майна, яке було набуте під час спільного проживання жінки та чоловіка, які проживали однією сім’єю, але не перебували в цей час у шлюбі між собою, оскільки відповідно до ч. 2 ст. 21 СК України проживання однією сім'єю жінки та чоловіка без шлюбу не є підставою для виникнення у них прав та обов'язків подружжя.

Законодавство України дає відповідь на це складне питання. Відповідно до ст. 74 СК України режим спільної сумісної власності поширюється також на майно, набуте за час спільного проживання жінки та чоловіка, які проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою або будь-якому іншому шлюбі. Більш того, на фактичне подружжя поширюються усі положення глави 8 СК України "Право спільної сумісної власності подружжя", і вони, як і зареєстроване подружжя, мають право за договором передбачити, що таке майно є об'єктом їх спільної часткової власності або особистої власності кожного з них.

Термін "проживання однією сім'єю" не слід розуміти буквально, адже факт реєстрації (проживання) жінки та чоловіка за однією адресою не є ні головною, ні обов'язковою ознакою наявності фактичного шлюбу. Як відзначає Верховний Суд України "при застосуванні ст. 74 СК України … судам необхідно враховувати, що правило зазначеної норми поширюється на випадки, коли чоловік та жінка не перебувають у будь-якому іншому шлюбі і між ними склалися усталені відносини, що притаманні подружжю". За ч. 2 ст. 3 СК України сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки. З наведеного положення випливає центральна, на наш погляд, ознака подружніх відносин: наявність факту ведення спільного господарства, тобто прийняття участі у спільних витратах, спрямованих на забезпечення життєдіяльності сім'ї.

Проте досить часто виникають ситуації, коли спір щодо майна, яке було набуте під час спільного проживання жінки та чоловіка, які проживали однією сім’єю, але не перебували в цей час у шлюбі між собою, виникає вже після смерті одного із подружжя. Спір у даному випадку виникає між особою, яка спільно проживала та вела спільне господарство з померлим, та іншими його спадкоємцями.

В судовій практиці зустрічаються такі випадки, коли після смерті особи спадкоємці претендують або на все майно померлого, або на його частину, виходячи з того, що під час придбання такого майна спадкодавець не перебував в зареєстрованому шлюбі з будь-якою особою.

Розмір часток майна дружини та чоловіка при поділі майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя визначається у відповідності до правил ,визначених у ст. 71 СК України. У разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

При вирішенні спору про поділ майна суд може відступити від засади рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне значення, зокрема якщо один із них не дбав про матеріальне забезпечення сім'ї, приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім'ї. Частка майна дружини, чоловіка може бути збільшена за рішенням суду, якщо з нею, ним проживають діти, а також непрацездатні повнолітні син, дочка, за умови, що розмір аліментів, які вони одержують, недостатній для забезпечення їхнього фізичного, духовного розвитку та лікування.

Правило частини другої вказаної статті є спеціально розрахованим на майнові відносини осіб, які проживають однією сім'єю. Тому у разі наступної реєстрації шлюбу такими особами майно, набуте до реєстрації шлюбу, також вважається об'єктом спільної сумісної власності подружжя згідно ч. 1 ст. 74 СК України, а не особистою власністю кожного з подружжя за п. 1 ч. 1 ст. 57 СК України.

Як роз'яснив Пленум Верховного Суду України в пп. 23, 24 своєї Постанови "Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя" від 21.12.2007 р. № 11, вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час його придбання. До складу майна, що підлягає поділу, включається загальне майно подружжя, наявне в нього на час розгляду справи, і те, що знаходиться у третіх осіб. При поділі майна враховують також борги подружжя та правовідносини за зобов'язаннями, що виникли в інтересах сім'ї (ч. 4 ст. 65 СКУ).

При визначенні майна, яке підлягає поділу, необхідно з’ясувати, коли саме сторони припинили ведення спільного господарства, обсяг спільного майна, нажитого на час припинення ведення спільного господарства, джерела придбання цього майна, наявність боргів подружжя за зобов'язаннями, що виникли в інтересах сім'ї.

Визначивши час припинення шлюбу, необхідно також встановити, з якого часу сторони припинили ведення спільного господарства, адже від цього залежить правильність рішення у справі. Крім того, при поділі майна подружжя має належним чином обґрунтувати обраний ним варіант поділу майна, навести розрахунки, щоб підтвердити правильність визначення часток кожного з подружжя у праві власності на квартиру та правильність визначення розміру грошової компенсації на користь одного з них.

У вказаний період набуло поширення споживче та іпотечне кредитування , що тягнуло в свою чергу обтяження на набуте в спільну власність майно.

Стаття 23 Закону України, від 05.06.2003, № 898-IV «Про іпотеку» передбачає, що у разі переходу права власності (права господарського відання) на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи, у тому числі в порядку спадкування чи правонаступництва, іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна, навіть у тому випадку, якщо до його відома не доведена інформація про обтяження майна іпотекою.

Особа, до якої перейшло право власності на предмет іпотеки, набуває статус іпотекодавця і має всі його права і несе всі його обов'язки за іпотечним договором у тому обсязі і на тих умовах, що існували до набуття ним права власності на предмет іпотеки.

До завершення будівництва (створення майна) особа вважається власником матеріалів, обладнання тощо, які були використані в процесі цього будівництва (створення майна). За заявою заінтересованої особи суд може визнати її власником недобудованого нерухомого майна, за умови, що частка робіт; яка не виконана відповідно до проекту, є незначною. Оскільки закон не визначає розмір такої «незначної частки», треба вважати, що в кожному конкретному випадку суд на свій розсуд оцінює, чи можна вважати ту чи іншу нерухому річ незакінченим будівництвом і, відповідно, виникає в особи право власності на матеріали чи на нерухому (незакінчену будівництвом) річ (ч. З та 4 ст. 331 ЦК).

Приклади судової практики

Розгляд справ про поділ недобудованого будівництва,

яке знаходиться в спільній сумісній та спільній частковій власності

Прикладом зазначеного є справа (головуючий по справі суддя Сич М.Ю.) за позовом прокурора м. Судака в інтересах неповнолітнього A, S до D про визнання права спільної сумісної власності, поділ майна подружжя, закріплення місця проживання за неповнолітнім, позовом S до D про поділ майна подружжя, позовною заявою D до S про усунення перешкод у користування земельною ділянкою та виселення

D звернувся до суду з позовом до S про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою, яка знаходиться по вул. N, 6, в с.N м. Судака Автономної Республіки Крим, шляхом її звільнення та виселення відповідачки з садового будинку, розташованого на вказаній ділянці, мотивуючи вимоги тим, що D на праві приватної власності належить спірна земельна ділянка, яку S неправомірно займає, зберігає на ній особисті речі, проживає без відповідних правових підстав у садовому будинку, вчиняє дії, які перешкоджають позивачу користуватися своєю власністю.

S звернулася до суду з позовом до D про поділ майна подружжя, зокрема, земельної ділянки та садового будинку, які знаходяться за адресою: вул. N, 6, с. N, м. Судак, Автономна Республіка Крим, та є об’єктами спільної сумісної власності сторін у справі, придбані під час шлюбу, також уточнила позовну заяву, доповнивши її вимогою про поділ та визнання за нею права власності на частку будівельних матеріалів, використаних у процесі будівництва будинку та господарських споруд, розташованих за адресою: вул. N, 6, с. N, м. Судак, Автономна Республіка Крим.

Прокурор м. Судака до суду з позовом в інтересах неповнолітнього A, S до D, в якому просив визнати земельну ділянку та садовий будинок, які розташовані за адресою: вул. N, 6, с. N, м. Судак, об’єктом спільної сумісної власності подружжя; визнати за Синицькою Г.О. право власності на частку спірних земельної ділянки та садового будинку; закріпити за неповнолітнім A право проживання за адресою місця проживання батька.

Дослідивши матеріали справи, заслухавши сторони, повно та всебічно з’ясувавши обставини справи та перевіривши їх наявними у справі доказами, суд дійшов висновку, що позовні вимоги S, D підлягали частковому задоволенню, а в задоволенні позову прокурора м. Судака необхідно було відмовити з наступних підстав.

Судом було встановлено, що між D та Sбув зареєстрований шлюб 20 грудня 2003 року. Рішенням Судацького міського суду від 19 жовтня 2010 року шлюб між D та S розірвано, неповнолітню дитину – Синицького К.В., залишено проживати разом з матір’ю.

Згідно Державного акту на право власності на земельну ділянку D на підставі рішення Веселівської сільської ради набув 25 серпня 2010 року право приватної власності на земельну ділянку площею 0,1200 га., з цільовим призначенням для ведення садівництва, яка знаходиться за адресою: вул. N, 6, с. N, м. Судак,.

На спірній земельній ділянці розташований садовий будинок, який не був здан в експлуатацію, що підтверджується відповідними фото та не оспорюється сторонами у справі.

В силу ст. 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності.

Згідно ст. 69 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що є об’єктом права спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. Також вони мають право розділити майно за взаємною згодою. Договір про поділ житлового будинку, квартири, іншого нерухомого майна, а також про виділ нерухомого майна дружині, чоловікові зі складу усього майна подружжя має бути нотаріально посвідчений.

Приписами ст.ст. 70, 71 СК України встановлено, що у разі поділу майна, яке є спільною сумісною власністю подружжя, частки майна подружжя є рівними, якщо інше не визначено домовленістю або шлюбним договором.

Роз’ясненнями, викладеними в п. 23 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року № 11 “Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя”, встановлено, що вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час його придбання.

З’ясовуючи джерело придбання земельної ділянки, суд виходить з того, що D придбав земельну ділянку шляхом її безоплатної приватизації, тобто її придбання відбулося не за спільні кошти подружжя, а шляхом використання особистого права D на безоплатну приватизацію землі у відповідності до Конституції України.

Відповідно ч. 1 ст. 372 ЦК України майно, що є у спільній сумісній власності, може бути поділене між співвласниками за домовленістю між ними.

Згідно ст. 81 Земельного кодексу України громадяни України набувають права власності на земельні ділянки на підставі придбання за цивільно-правовими угодами, безоплатної передачі із земель державної і комунальної власності, приватизації земельних ділянок, що були раніше надані їм у користування, прийняття спадщини, виділення в натурі належної їм земельної частки (паю).

Законом України від 11 січня 2011 року внесені зміни до ст. 61 СК України, зокрема, об’єктом права спільної сумісної власності подружжя є житло, набуте одним із подружжя під час шлюбу внаслідок приватизації державного житлового фонду, та земельна ділянка, набута внаслідок безоплатної передачі її одному з подружжя із земель державної або комунальної власності, у тому числі приватизації. Норма набрала чинності з 08 лютого 2011 року.

Відповідно до статті 5 ЦК України акти цивільного законодавства не мають зворотної дії в часі, їх дія поширюється на відносини, які виникли раніше, лише у випадках, коли вони пом’якшують або скасовують цивільну відповідальність особи. Цей принцип закріплено на конституційному рівні ст. 58 Конституції України, що є гарантією стабільності суспільних відносин.

Верховний Суд України у п. 10 свого листа № 19-3767/0/8-08 від 29 жовтня 2008 року, звернув увагу на те, що земельна ділянка, право власності на яку набуто шляхом приватизації, є особистою приватною власністю того із подружжя, кому вона безоплатно передана у власність, та не є спільною сумісною власністю подружжя.

Дослідивши надані сторонами докази у справі, з урахуванням дати набрання законної сили змін до ст. 61 СК України, суд дійшов висновку, що земельна ділянка площею 0,1200 га., розташована за адресою: вул. N, 6, с. N, м. Судак, придбана D у період шлюбу шляхом приватизації, є його особистою приватною власністю, у зв’язку з чим відсутні правові підстави для задоволення позовних вимог S в частині визнання права власності на Ѕ частку спірної земельної ділянки як спільного сумісного майна, набутого під час шлюбу.

Вирішуючи позовні вимоги S щодо визнання права власності на Ѕ частку садового будинку, суд не може не враховувати, що позивачкою не наведено жодних доказів того, що у D виникло право власності на спірний садовий будинок.

Приписами ст. 182, ч. 2 ст. 331 ЦК України, ст. 31 Закону України “Про місцеве самоврядування в Україні”, Закону України “Про планування і забудову території”, Регіональних правил забудови і використання території в Автономній Республіці Крим від 18 вересня 2002 року № 241-3/02, Тимчасового положення про порядок реєстрації прав власності на нерухоме майно встановлено, що право власності виникає з моменту державної реєстрації прийнятого до експлуатації новоствореного нерухомого майна; прийняття до експлуатації нерухомого майна не належить до юрисдикції суду, а належить відповідному компетентному органу при наявності певних умов щодо будівництва.

При такому положенні вказані позовні вимоги S при визнання права власності на Ѕ частку садового будинку з урахуванням змісту закону, який регулює спірні правовідносини, задоволенню не підлягали.

Для того, щоб у подружжя виникло право спільної сумісної власності, як і загалом право власності будь-якого суб'єкта, необхідні конкретні юридичні підстави. Відповідно до ст. 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом.

Згідно частин 2, 3 ст. 331 ЦК України право власності на новостворене нерухоме майно виникає з моменту завершення будівництва. До завершення будівництва особа вважається власником матеріалів, обладнання тощо, які були використані в процесі цього будівництва.

Сторони по справі в судовому засіданні не заперечували, що будинок зводився без будь-яких документів та підтвердили, що саме будівельних матеріалів як таких немає, вони витрачені на будівництво зазначеного будинку, який сторони не збираються розбирати, визначення права власності на частку будівельних матеріалів необхідно щоб було можливим визначитись у долі кожного в будинку та для оформлення права власності.

Таким чином, сторони фактично заявили та судом розглянуто вимоги про визначення розміру внеску сторін в будівництво будинку, зведеного без дотримання вимог закону і інших правових актів та визнання права власності на ці частки.

Суд виходив із обґрунтованості заявлених S вимог щодо визнання права власності на частку будівельних матеріалів та обладнання, що були використані при будівництві будинку, що знаходиться по вул. N, 6 в с. N м. Судака, набутого в результаті спільної праці та за спільні кошти членів сім’ї, є їхньою спільною сумісною власністю.

Відповідно до ч. 1 ст. 62 СК України якщо майно дружини, чоловіка за час шлюбу істотно збільшилося у своїй вартості внаслідок спільних трудових чи грошових затрат або затрат другого з подружжя, воно у разі спору може бути визнане за рішенням суду об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

За змістом зазначеної норми особисте майно дружини, чоловіка може бути визнане об'єктом права спільної сумісної власності подружжя за наявності сукупності таких умов, як істотність збільшення вартості майна, збільшення такої вартості саме за час шлюбу, а також за наявності спільних трудових чи грошових затрат обох з подружжя або затрат другого з подружжя.

Суд може визнати майно дружини (чоловіка) об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, якщо воно за час шлюбу істотно збільшилося у своїй вартості внаслідок спільних трудових чи грошових затрат другого з подружжя, але при цьому майно, що належало одному із подружжя, в порядку ст. 57 СК України не перетворюється у спільну сумісну власність. Спільна сумісна власність виникає лише в порядку, визначеному ст. 62 СК України, тобто право спільної сумісної власності виникає на частку майна, яка істотно збільшилася внаслідок умов, передбачених цим законом.

Оцінюючи позовні вимоги прокурора в частині визнання земельної ділянки та садового будинку спільною сумісною власністю подружжя, які обґрунтовані збільшенням вартості земельної ділянки, оскільки на ній побудовано об’єкт нерухомого майна, суд дійшов висновку, що відсутні правові підстави для задоволення позову, з урахуванням обставин справи та приписів закону, який регулює спірні правовідносини.

Згідно ст. 64 ЖК України члени сім’ї наймача, які проживають разом з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов'язки, що випливають з договору найму жилого приміщення. Повнолітні члени сім'ї несуть солідарну з наймачем майнову відповідальність за зобов'язаннями, що випливають із зазначеного договору.

До членів сім'ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім'ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство.

Якщо особи, зазначені в частині другій цієї статті, перестали бути членами сім'ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов'язки, як наймач і члени його сім'ї.

З урахуванням встановлених у справі обставин та зазначених норм закону, суд дійшов висновку про необґрунтованість позовних вимог прокурора в частині закріплення за неповнолітнім A права на житло, оскільки наявні у справі докази не містять відомостей про те, що D є наймачем житлового приміщення за адресою: вул. N, 6, с. N, м. Судак.

Вирішуючи позовні вимоги D щодо усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою шляхом її звільнення, суд виходив з наступного.

Статтею 78 ЗК України визначено, що право власності на землю - це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками.

Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків, що визначено статтею 152 ЗК України.

Відповідно до ст. 321 ЦК України право власності є непорушним, ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Статтею 391 ЦК України також визначено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Оскільки судом було беззаперечно встановлено, що на земельній ділянці D, що знаходиться у нього у приватній власності з цільовим призначенням для ведення садівництва знаходиться недобудований будинок, в якому мешкає S, яка незаконно утримує вказану будівлю, чим перешкоджає позивачу використовувати його земельну ділянку за призначенням, тому позовні вимоги підлягають задоволенню.

Згідно норм ст. 3 ЦПК України кожна особа вправі звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, а в інтересах інших осіб, або державних чи суспільних інтересах лише у випадках, встановлених законом.

Приписами ст. 11 ЦПК України встановлено, що суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

Відповідно до ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Стаття 16 ЦК України передбачає, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способом захисту цивільних прав та інтересів може бути визнання права.

Судом роз’яснювалось сторонам, представникам сторін положення ст.ст. 10, 11, 57-60, 61 ЦПК України та наслідки вчинення або не вчинення процесуальних дій, а також те, що суд розглядає цивільні справи в межах заявлених ними вимог і на підставі наданих доказів сторін та інших осіб, які беруть участь справі, при цьому суд приймає до розгляду тільки ті докази, які мають значення по справі.

Статтею 212 ЦПК України, передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об’єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.

Оцінюючи всі докази, досліджені в ході судового засідання в їх сукупності, виходячи з вищенаведених обставин справи, а також діючого матеріального закону, з урахуванням загальних засад цивільного судочинства відповідно до п. 6 ч. 1 ст. 3 Цивільного Кодексу України, а саме: справедливості, добросовісності та розумності, суд дійшов висновку, що позовні вимоги S, D підлягали частковому задоволенню, а в задоволенні позову прокурора м. Судака необхідно було відмовити, оскільки відсутні будь-які правові підстави для його задоволення.

Рішенням суду позов D до S про усунення перешкод у користування земельною ділянкою та виселення – задоволений частково. зобов’язано S. усунути перешкоди D у користуванні земельною ділянкою, шляхом її звільнення. В задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Позов S до D про поділ майна подружжя – задоволений частково. Визнано за Sправо власності на частку будівельних матеріалів, використаних у процесі будівництва будинку та господарських споруд. В задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

В задоволенні позову прокурора м. Судака в інтересах неповнолітнього A, S до D про визнання права спільної сумісної власності – відмовлено.

Розгляд справ про поділ зобов’язань подружжя

Прикладом зазначеного є справа (головуючий по справі суддя Іоненко Т.І.) за позовом A до S про поділ земельної ділянки та житлового будинку і надвірних прибудов в натурі між співвласниками.

Позивач A просив поділити майно, яке було придбано за час шлюбу і знаходиться у спільній сумісній власності подружжя, а саме: будинок, надвірні будови та земельну ділянку, між співвласниками, виділити по частки будинку і земельної ділянки кожному.

Свої позовні вимоги мотивував тим, що з 06 липня 2002 року по 30 вересня 2010 року він перебував з відповідачем у зареєстрованому шлюбі. Під час перебування в шлюбі вони придбали будинок, розташований за адресою: АР Крим, м. Судак, с. N, вул.. N, 54 та земельну ділянку за тою же адресою. Вищезазначений будинок та земельна ділянка належали їм на праві спільної сумісної власності. Добровільно поділити спільне майно подружжя, відповідач відмовлявся, тому він вимушений звернутися до суду з зазначеним позовом.

Суд, заслухавши пояснення представника позивача, відповідача, вивчивши матеріали справи, дійшов висновку, що позовні вимоги підлягали задоволенню з наступних підстав.

У відповідності зі ст.368 ЦК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.

П. 22 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 11 від 21.12.2007 року “Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя” вказує, що поділ спільного майна подружжя здійснюється за правилами ст. 69-72 Сімейного Кодексу України та ст. 372 Цивільного Кодексу України.

Так, згідно ст.60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності.

Відповідно до ч.1 ст. 70 Сімейного Кодексу України у разі поділу майна, що є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Зі ст. 71 Сімейного кодексу України слідує, що майно, яке є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі.

Згідно ч.2 ст.372 Цивільного Кодексу України у разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом.

Ч.3 ст.372 Цивільного Кодексу вбачає, що у разі поділу майна між співвласниками право спільної сумісної власності на нього припиняється.

Судом було встановлено, що сторони перебували в зареєстрованому шлюбі з 06 липня 2002 року, на підставі рішення Судацького міського суду АР Крим від 30 вересня 2010 року шлюб зареєстрований між сторонами. За час перебування у шлюбі сторони придбали будинок №54 по вул. N в с. N м. Судаку АР Крим, що підтверджувалося договором купівлі-продажу житлового будинку нотаріально посвідченого приватним нотаріусом 31 серпня 2005 року, та земельну ділянку, площею 0,1114 га по вищевказаній адресі, що підтверджувалося договором купівлі-продажу земельної ділянки нотаріально посвідченого приватним нотаріусом 31 серпня 2005 року.

Судом також було встановлено, що сторони висловили згоду на поділ житлового будинку згідно проведеної експертизи від 29.10.2010 року.

На підставі ч.4, 5 ст. 89 Земельного Кодексу України співвласники земельної ділянки, що перебуває у спільній сумісній власності, мають право на її поділ або на виділення з неї окремої частки. Поділ земельної ділянки, яка є у сумісній власності, з виділенням частки співвласника, може бути здійснено за умови попереднього визначення розміру земельних часток, які є рівними, якщо інше не передбачено законом або не встановлено судом.

Враховуючи зазначене, суд дійшов висновку, поділити житловий будинок і надвірні прибудови згідно висновку та припинити право спільної сумісної власності A та S на житловий будинок з виплатою S на користь A різниці вартості будівель, та поділити земельну ділянку згідно додатку до висновку експертизи, а також припинити право спільної сумісної власності сторін на земельну.

Рішенням суду позов A задоволений.

Також прикладом зазначеного є справа (головуючий по справі суддя Лісовська В.В.) за позовом A до S про поділ спільно нажитого майна подружжя.

Позовні вимоги були мотивовані тим, що з 26 серпня 1989 року він перебував в зареєстрованому шлюбі з відповідачкою S, 15 березня 2010 року шлюб розірвано. За період перебування у шлюбі вони придбали квартиру за договором купівлі - продажу, яка розташована по вул. N буд. 1 кв. 00 в с. N м. Судаку АР Крим. Зазначена квартира зареєстрована в БРТІ м. Судаку на праві власності за S Він не має іншого житла. З відповідачкою виникли розбіжності щодо користування спільною сумісною власністю подружжя.

У зв’язку з чим позивач просив здійснити поділ квартири, яка була спільною сумісною власністю подружжя та визнати за ним право власності на 1\2 частку квартири.

Суд вислухавши пояснення сторін, дослідивши матеріали справи дійшов висновку, що позовні вимоги підлягали задоволенню з наступних підстав.

Згідно вимог ст.ст. 69,70 СК України - дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. Дружина і чоловік мають право розділити майно за взаємною згодою. Договір про поділ житлового будинку, квартири, іншого нерухомого майна, а також про виділ нерухомого майна дружині, чоловікові зі складу усього майна подружжя має бути нотаріально посвідчений.

У разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Судом було встановлено, що у період перебування у шлюбі сторони придбали майно, яке є спільною сумісною власністю подружжя, а саме двокімнатну квартиру, що підтверджувалося договором купівлі – продажу, та яка була зареєстрована на праві власності за S і є об’єктом спільної сумісної власності подружжя

Вартість вищезгаданої квартири , за висновком судової товарознавчої експертизи № 3557 від 28 лютого 2001 року , складала –258137 грн. На 1\2 частку кожному подружжю у спільному сумісному майні буде припадати 1\2 частка квартири, вартістю –129068 грн. 50 коп.

За такими обставинами суд вважав за необхідне провести поділ майна, яке є спільною сумісною власністю подружжя і виділити позивачеві та визнати за ним право власності на 1\2 частку квартири , що припадало на ідеальну частку. Виділити відповідачеві та визнати за нею право власності на 1\2 частку квартири., що припадає на ідеальну частку.

Суд не взяв до уваги посилання відповідачки про те, що поділ квартири, яка є об’єктом спільної сумісної власності подружжя, вже проведений. Судові не було надано доказів про відчуження з боку позивача своєї частки у спільному майні на користь відповідача.

Рішенням суду позовні вимоги задоволені.

Також прикладом зазначеного є справа (головуючий по справі суддя Сич М.Ю.) за позовом A до S про поділ сумісного майна.

A звернулася до суду з позовом до S про поділ сумісного майна, зокрема, квартири, що розташована за адресою: м. Судак, пров. N, 0, кв. 0; земельної ділянки, що знаходиться за адресою: м. Судак, с. N, вул. N, буд. 2; будівельних матеріалів у вигляді двоповерхової будівлі, розташованої за адресою: м. Судак, с. N, вул. N, буд. 2, та автомобіля марки ОРЕL, моделі АSСОNА 1,6І, реєстраційний номер 00000 КР, 1998 року випуску, кузов № W0L000086J6100000.

В судове засідання була надана спільна заява сторін і укладена та підписана мирова угода, за умовами якої сторони досягли примирення щодо поділу майна, що є спільною сумісною власністю подружжя.

Ухвалою суду визнано мирову угоду, укладену між сторонами.. Враховуючи, що мирова угода, укладена сторонами, не суперечила закону, не порушувала права, свободи чи інтереси інших осіб, вчинена в інтересах обох сторін, суд у відповідності до ст. 175 п. 4 ч. 1, ст. 205 ЦПК України закрив провадження у справі.

Розгляд справ про поділ майна, що є об’єктом спільній сумісної

та спільно часткової власності

Прикладом зазначеного є справа (головуючий по справі суддя Лісовська В.В.) за позовом A, S до D про виділ в натурі частки домоволодіння із спільної частковій власності та поділу земельної ділянки, що знаходиться у спільній сумісній власності.

Позивачі посилалися посилаються на те, що згідно свідоцтва про право на спадщину за законом від 28 жовтня 1994 року , вони є співвласниками вищезгаданого домоволодіння. Кожної із них належало по 1\3 частки у спільній частковій власності. Відповідач також є співвласником 1\3 частки домоволодіння, на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом від 28 жовтня 1994 року. 11 червня 2002 року рішенням Судацької міської ради їм була передана у спільну сумісну власність земельна ділянка , площею 0,0935 га.

У позові позивачі просили виділити в натурі із спільної часткової власності, кожному співвласникові по 1\3 частки домоволодіння, також здійснити поділ земельної ділянки, що знаходилася у спільної сумісної власності, у рівних частках.

Суд вислухавши пояснення осіб та вивчивши матеріали справи, дійшов висновку про те, що заявлені позовні вимоги підлягали задоволенню частково, з наступних підстав.

Згідно висновку будівельно-технічної експертизи від 29 квітня 2011 року з технічної точки зору, відповідно до Державних будівельних норм - виділ у натурі частки домоволодіння із спільної частковій власності, був неможливим. Ринкова вартість 1\3 частки домоволодіння з надвірними прибудовами складала –90294 грн.

Відповідно до вимог ч. 2 ст. 364 ЦК України – якщо виділ у натурі частки із спільного майна не допускається згідно із законом або є неможливим \ частина друга ст. 183 цього Кодексу \, співвласник , який бажає виділу , має право на одержання від інших співвласників грошової або іншої матеріальної компенсації вартості його частки.

Компенсація співвласникові може бути надана лише за його згодою. Судом було встановлено, що A та S були згодні на отримання компенсації від співвласника D вартості їх частки домоволодіння, оскільки виділ в натурі часток позивачів із спільного домоволодіння був неможливим. Відповідач D також була згодна сплатити кожному позивачеві вартість 1\3 частки домоволодіння у розмірі – 90294 грн.

За такими обставинами суд вважав за необхідне визнати за D право власності, в цілому, на домоволодіння з надвірними прибудовами. З D належало стягнути на користь A та S компенсацію вартості 1\3 частки домоволодіння в розмірі – 90294 грн. кожному позивачеві.

Заявлені позовні вимоги щодо поділу земельної ділянки, яка перебувала у спільній сумісної власності підлягали задоволенню , в повному обсязі.

Згідно вимог ст. 89 ЗК України – співвласники земельної ділянки, що знаходиться у спільній сумісній власності мають право на її поділ або на виділення з неї частки.

У судовому засіданні було встановлено, що згідно рішення Судацької міської ради від 11 червня 2002 року – A, S, D у спільну сумісну власність передана земельна ділянка, площею 0,0935 га, з цільовим призначенням для індивідуального житлового будівництва. На підставі вказаного рішення співвласники 15 серпня 2002 року отримали державний акт на право спільної сумісної власності на земельну ділянку.

Згідно висновку судово-технічної експертизи від 29 квітня 2011 року, суду був запропонований варіант поділу спірної земельної ділянки, з встановленням сервітутів. Вказаний варіант поділу земельної ділянки сторін влаштовував, тому суд вважав за необхідне, без обмеження співвласників в їхньому праві власності на частку земельної ділянки, яка припадала відповідно у праві власності на житло, обрати вищезгаданий варіант поділу земельної ділянки , що знаходився у спільній сумісній власності відповідно до експертного висновку.

Рішенням суду позов задоволений частково.

Також прикладом зазначеного є справа (головуючий по справі суддя Сич М.Ю.) за позовом A, S до D про поділ приміщень загального користуванн.,

Свій позов обґрунтовували тим, що на підставі свідоцтва про право власності на житло від 25 листопада 1994 року позивачам в рівних долях належить жила кімната №2 та вбудована шафа № 9, що розташовані на вул. N, 00-А, кв. № 10 в м. Судаку.

Посилаючись на те, що D перешкоджає їм користуватись цим житлом, позивачі просили суд провести його поділ, виділивши приміщення сторонам у справі відповідно до варіантів, запропонованих у висновку проектно-планувального бюро.

Вислухавши пояснення сторін, вивчивши письмові матеріали справи та дослідивши надані докази, суд дійшов висновку, що позовні вимоги не підлягали задоволенню за наступних підстав.

Судом було встановлено, що згідно свідоцтва про право власності на житло від 25 листопада 1994 року A та S в рівних долях належить жила кімната № 2 та вбудована шафа № 9, решта частина житлових приміщень у спірній квартирі належала відповідачу D, відповідно до свідоцтва про право власності на житло від 11 лютого 1999 року, а саме, кімнати № 3, № 6 та вбудована шафа № 8.

Рішенням Судацького міського суду від 21 вересня 2010 року усунуто перешкоди A, S з боку D в користуванні приміщеннями загального користування, які розташовані в квартирі № 00 по вул. N, буд. 00-А в м. Судаку, а саме: приміщеннями № 1, 4, 5, 7, 10, шляхом зняття з вказаних приміщень замків, звільнити в приміщенні № 7 (кухні) і приміщенні № 1 (коридорі) місце для встановлення A, S побутових предметів.

Згідно постанови відділу Державної виконавчої служби Судацького міського управління юстиції від 24 лютого 2011 року виконавче провадження по виконанню вказаного судового рішення закінчено у зв’язку з його з фактичним повним виконанням.

За наявності існуючого спору про порядок користування спірною квартирою, який на думку позивачів не вирішено рішенням Судацького міського суду від 21 вересня 2010 року, A для визначення можливих варіантів поділу житла замовлено проект перепланування квартири, ескізні варіанти якого було виготовлено Комунальним підприємством “Госпрозрахункове проектно-планувальне бюро” та визначено два варіанти поділу квартири, при цьому зазначено, що при всіх варіантах необхідно здійснити переобладнання.

Відповідно до ст. ст. 364, 367 ЦК України кожен із співвласників має право на виділ його частки майна, що є у спільній частковій власності, в натурі або його поділ з дотриманням вимог ст. 183 ЦК України.

За відсутності згоди співвласників про поділ спільного майна це питання вирішується судом.

Виходячи з положень ст. ст. 183, 367 ЦК України та роз’яснень, що містяться в пп. 6, 7 постанови Пленуму Верховного Суду України від 4 жовтня 1991 року № 7 “Про практику застосування судами законодавства, що регулює право приватної власності на житловий будинок”, виділ частки в натурі (поділ будинку) може мати місце за наявності технічної можливості виділення кожній із сторін відокремленої частини будинку із самостійним виходом (квартири), яка відповідає розміру їх часток у приватній власності або наявності технічної можливості переобладнання будинку в ізольовані квартири.

У тих випадках, коли для поділу необхідне переобладнання або перепланування будинку він провадиться за наявності на це дозволу виконавчого комітету місцевої ради (ст. 152 ЖК України).

Вирішуючи такі спори, суди з урахуванням вимог ст. 10 ЦПК України з метою всебічного і повного з’ясування обставин справи та забезпечення здійснення прав сторін повинні відповідно до заявлених вимог запропонувати сторонам подати або за їх клопотанням витребувати, зокрема, висновки технічної експертизи щодо можливих варіантів поділу будинку в натурі, а в необхідних випадках – висновки органів державного архітектурно-будівельного контролю, пожежної і санітарної інспекцій тощо про допустимість пов’язаних із цим поділом переобладнань і перепланувань; дані про дозвіл виконавчого комітету місцевої ради на переобладнання і перепланування жилого будинку; дані про вартість та характер робіт, які необхідно здійснити для відокремлення виділеної частки будинку або поділу будинку.

Як вбачалося з матеріалів справи, вважаючи доказом про отримання дозволу виконавчого комітету місцевої ради на переобладнання і перепланування спірної квартири, позивачами надано лист начальника відділу архітектури та містобудівництва виконавчого комітету Судацької міської ради від 22 квітня 2008 року, зі змісту якого виходить, що реконструкція квартири з обладнанням входу можлива при наявності розробки проектної документації, погодження її в установленому порядку та отримання дозволу на виконання таких робіт.

На переконання суду такий лист відділу архітектури та містобудівництва виконавчого комітету місцевої ради не є дозволом на переобладнання і перепланування спірної квартири, передбаченим приписами ст. 152 ЖК України.

Так, відповідно до п. 4 Правил користування приміщеннями житлових будинків, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 08 жовтня 1992 року № 572, додатку № 6 розпорядження КМДА № 648 від 20 липня 1994 року власники, наймачі (орендарі) приміщень житлових будинків мають право на переобладнання і перепланування житлових і підсобних приміщень, балконів і лоджій за відповідними проектами без обмеження інтересів інших громадян, які проживають у будинку, з дозволу власника будинку (квартири) та органу місцевого самоврядування, виданого в установленому порядку.

Згідно з п. 1.4.1 Правил утримання жилих будинків та прибудинкових територій затверджених Наказом Держжитлокомунгоспу України 17 травня 2005 року № 76 та зареєстрованих в Міністерстві юстиції України 25 серпня 2005 року за № 927/11207 переобладнання і перепланування жилих будинків, жилих і нежилих у жилих будинках приміщень дозволяється робити після одержання дозволу виконавчого комітету місцевої ради народних депутатів відповідно до законодавства.

Пунктом 1.4.5 вищевказаних Правил передбачено, що для одержання дозволу на переобладнання або перепланування жилих будинків, жилих і нежилих у житлових будинках приміщень їх власник або уповноважена ним особа, наймач (орендар) приміщення за згодою його власника подають до органу місцевого самоврядування заяву про надання дозволу на переобладнання або перепланування.

Приписами пункту 1.4.4 вищевказаних Правил встановлено, що переобладнання і перепланування жилих будинків, жилих і нежилих у жилих будинках приміщень, що призводять до порушення тривкості або руйнації несучих конструкцій будинку, погіршення цілісності і зовнішнього вигляду фасадів, порушення вимог протипожежної безпеки та засобів протипожежного захисту не допускається.

Відповідно ч. 3 ст. 10, ч. 1 ст. 60 ЦПК України кожна із сторін повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених Кодексом.

За таких обставин, суд дійшов висновку, що позивачі передчасно звернулися до суду за захистом своїх прав щодо поділу спірної квартири шляхом її переобладнання та перепланування без одержання в установленому законом порядку відповідного дозволу виконавчого комітету місцевої ради.

Враховуючи викладене суд, оцінивши належність, достовірність, кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв’язок доказів в їх сукупності, вважав, що підстави, на які посилалися позивачі, наполягаючи на поділі майна, є необґрунтованими, а позов таким, що не підлягав задоволенню.

Рішенням суду у задоволенні позовної заяви відмовлено.

Висновки.

Проведене узагальнення судової практики щодо розгляду цивільних справ про поділ майна, що є об’єктом спільної сумісної та спільної часткової власності за період 2011 року свідчить про обмежену практику, а саме одноманітні спори по розглянутим цивільним справам зазначеної категорії у відповідному періоді, у зв’язку з чим, висвітлити які-би то проблемні та спірні питання, що виникали у суддів Судацького міського суду під час розгляду, шляхи їх вирішення та роз’яснення яких є необхідним - не можливо.

Необхідно зазначити, що всіма суддями Судацького міського суду Автономної Республіки Крим здійснюються всі можливі заходи з забезпечення кожному право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, процесуальних гарантій всіх учасників судового процесу, маючи на увазі те, що лише за таких умов можна забезпечити всебічне, повне і об'єктивне дослідження всіх обставин справи, виявлення причин і умов, що сприяли скоєнню злочину, ухваленню законних і обґрунтованих рішень.

Суворе дотримання вимог чинного законодавства сприятиме подальшому закріпленню законності, підвищенню рівня здійсненні правосуддя, конституційних засад судочинства з ціллю забезпечення захисту прав громадян, інтересів суспільства і держави та підвищення ефективності функціонування незалежного і неупередженого суду.

Заступник голови

Судацького міського суду В.В. Лісовська

вик. Фадєєв Я.В.